Дорошевіч О.А. Критичне ставлення дитини до медіанасильства як складова її медіакультури

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Перейти до: навігація, пошук

Дорошевіч О.А.


У статті з’ясовується сутність поняття «критичне ставлення» та показано роль цього феномену у загальній і медійній культурі людини. Критичне ставлення розглядається як психологічний механізм сприймання особистістю навколишнього світу. Акцентовано увагу дорослих на необхідності формування критичного ставлення дитини до медіанасильства.

Ключові слова: критичне мислення, критичне ставлення, медіакультура, медіанасильство.


В статье раскрывается сущность понятия «критическое отношение» и показана роль этого феномена в общей и медийной культуре человека. Критическое отношение рассматривается как психологический механизм восприятия личностью окружающего мира. Акцентируется внимание взрослых на необходимости формирования критического отношения ребенка к медианасилию.

Ключевые слова: критическое мышление, критическое отношение, медиакультура, медианасилие.


The article expresses the essence of «critical attitude» and shows the role of this phenomenon in general and media culture of a person. Critical attitude is examined as a psychological mechanism of perception the environment by any personality. Great adults` attention is paid to necessity of formation critical attitude of a child to media violence.

Key words: critical thinking, critical attitude, media culture, media violence.


Зміст

Постановка проблеми

Аналіз досліджень

Одною з найбільш проблемогенних особливостей інформаційних суспільств є те, що діти в цих суспільствах змушені дорослішати у сфері впливу численних екранних медіа – телебачення, інтернету, різноманітних аудіовізуальних приладів. І нині в психолого-педагогічній практиці та у фаховій літературі накопичено чимало свідчень негативного впливу на психіку і поведінку дітей окремих видів медіапродукції та інших найрізноманітних подразників, що надходять від медіа. та ін. Це передусім порушення самопочуття, розлади емоційно-вольової сфери, порушення когнітивного розвитку і соціальних контактів, неадекватні, деструктивні вияви поведінки тощо (А.Бандура, Л.Берковитц, П.Вінтерхофф-Шпурк, Р.Пацлаф, О.І.Захаров, О.В.Петрунько, М.А.Прихожан, К.А.Тарасов, О.В.Федоров, М.І.Жабський та інші) [1; 3; 4; 5; 9; 10; 12; 13; 14].


Постановка мети дослідження

Виклад основного матеріалу

Окрему проблему становить надмір у сучасному інформаційному просторі медіапродукції з елементами насильства, агресії, жорстокості (бойовиків, трилерів, фільмів жахів, кримінальних новин, документальної хроніки, де висвітлюються війни, військові операції, терористичні акти, катастрофи тощо), яка в світовій фаховій літературі і, зокрема, в літературі з медіапсихології об’єднується терміном «екранна агресія», або медіанасильство (Violence in the Media). Як показують прості спостереження і підтверджують дані зарубіжних і вітчизняних досліджень, при тому, що діти дуже по різному (вибірково) реагують на медіанасильство, переважна їх більшість виявляє до цього феномену велику цікавість. І цей факт надзвичайно непокоїть дорослу спільноту. Викликане цим занепокоєння дорослих посилюється тим, що, за даними спеціалізованих досліджень, медіанасильство, в тому числі фільми жахів, дивляться близько 80% дітей [4; 10].


Приховану небезпеку медіавпливу становить те, що чимало спричинених ним негативних змін, серед яких є й зміни вочевидь деструктивні, по-перше, набувають цілком прийнятного, незагрозливого вигляду, а по-друге – вони, як правило, відтерміновані в часі і не одразу помічаються ані дорослими, відповідальними за нормальний розвиток дітей, ані самими дітьми. І, як зазначає український дослідник інформаційного простору Г.Г.Почепцов, саме у відсутності очевидних руйнацій і полягає основна небезпека медіавпливу [11].


Питанням впливу медіанасильства на психіку і поведінку дитини приділено чимало уваги науковцями усього світу. За даними П.Вінтерхоф-Шпурка у фаховій літературі з медіапсихології описано понад 40 тисяч емпіричних досліджень, присвячених цій проблематиці. У результаті цих досліджень вчені дійшли майже однозначного висновку про існування кореляційного зв’язку між переглядом медіанасильства і поведінкою дітей в реальному житті.


При тотальному захопленні дітей медіанасильством гостро постає питання про те, як убезпечити їх від шкідливого, потенційно деструктивного його впливу, запобігти наслідування дітьми агресивної поведінки екранних героїв та небажаних ціннісно-світоглядних трансформацій дитячої свідомості. Це дуже складна задача. В умовах, коли «все навкруги – медіа» і коли медіанасильство надзвичайно доступне не лише дорослим, а й дітям, обмежити кількісне його споживання майже неможливо. Тому більш ефективним вбачається інший шлях – навчання дорослих глядачів і дітей основам медіаграмотності, формування в них культури споживання медіапродукції, зокрема, формування критичного ставлення до медіанасильства, побаченого на екрані телевізора чи моніторі комп’ютера.


Формування в дітей критичного ставлення до медіанасильства, яке слугує основою формування в них медіакультури і є базовим її елементом, – величезна відповідальність і одна з найважливіших задач сімейного виховання дітей у медіасуспільствах (О.В.Федоров, О.Т.Баришполець, Л.А.Найдьонова та ін.) [2; 8; 14]. Адже, як наголошував M. Маклюен, щоб бути по-справжньому грамотним, треба бути грамотним у світі медіа [6].


Невипадково в сучасному науковому дискурсі медіасуспільства особливе місце посідають поняття медіакультура, медіакомпетентість, медіаграмотність та ін. Ці поняття досить добре концептуалізовані в літературі з медіа психології.


Базовим по відношенню до інших є поняття медіакультура. Медіакультура – це поняття багаторівневе. На індивідному, особистісному рівні (у вузькому розумінні) медіакультура означає здатність людей ефективно взаємодіяти з мас-медіа, адекватно поводитися в інформаційному середовищі. У широкому розумінні медіакультура – це, з одного боку, сукупність інформаційно-комунікаційних засобів, що функціонують у суспільстві, знакових систем, елементів культури комунікації, пошуку, збирання, виробництва і передачі інформації, а з іншого – культура споживання медіа і сприймання медіапродукції різними соціальними групами і суспільством загалом.


Поняття медіакультура, медіакомпетентність, медіаграмотність становлять предмет особливої дисципліни – медіаосвіти.


Зокрема, науковці Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Л.А.Найдьонова, О.Т.Баришполець, Н.В.Череповська та ін. розробили Концепцію провадження медіаосвіти, що розглядається ними як важлива складова модернізації освіти, здатна сприяти розбудові інформаційного суспільства й підвищенню його медійної культури. Такий концептуальний підхід створює умови для підготовки дітей і молоді до ефективної взаємодії із сучасними медіа, формування в них медіаграмотності і медіакомпетентності відповідно до їхніх вікових та індивідуальних особливостей. Згідно з цією Концепцію, медіаграмотність, медіаобізнаність, медіакомпетентність – це рівні медіакультури, які гарантують: 1) вміння користуватися інформаційно-комунікативними засобами, виражати себе і спілкуватися за їх допомогою, свідомо сприймати і критично тлумачити інформацію, відмежовувати об’єктивну реальність від її віртуальної симуляції, сконструйованої медіаджерелами; 2) розуміння нею соціокультурного, економічного і політичного контексту функціонування медіа засвідчує її здатність бути носієм і передавачем соціальних цінностей, смаків і стандартів, ефективно взаємодіяти з медіапростором, створювати нові елементи медіакультури сучасного суспільства; 3) засвоєння особистістю системи знань про засоби масової комунікації, їх історію та особливості функціонування, користь і шкоду для людини, уміння убезпечити себе від негативних інформаційних впливів і вільно орієнтуватись у світі інформації.


Медіаосвіта є інструментом формування медіакультури. Її завдання, на думку більшості авторів, полягають у формуванні медіаімунітету особистості, посиленні її здатності протистояти агресивному медіасередовищу, забезпеченні психологічного благополуччя при споживанні медіапродукції; медіаобізнаності, формуванні в неї уміння обирати потрібну інформацію, оминаючи інформаційне «сміття», захищатися від потенційно шкідливої інформації з урахуванням прямих і прихованих впливів. З огляду на це чи не найважливішими механізмами медіаосвіти є активація рефлексії, критичного мислення і критичного ставлення до екранних медіа, які забезпечують вибіркове й свідоме споживання медіапродукції на основі ефективного орієнтування в медіапросторі, осмислення власних медіапотреб, адекватного та різнобічного оцінювання змісту і форми інформації, її адекватного тлумачення і відповідної оцінки, тощо.


Отже, критичному мисленню, по-перше, властива практична орієнтація, а по-друге – воно неодмінно містить оцінний та ставленнєвий компоненти. Критичне мислення передбачає наявність розвинених навичок рефлексії щодо власної розумової діяльності, вміння працювати з поняттями, судженнями, питаннями, розвиток здібностей до аналітичної діяльності, а також до оцінки аналогічних можливостей інших людей . Воно може бути проінтерпретоване як форма практичної логіки, розглянутої всередині і в залежності від контексту міркування та індивідуальних особливостей розмірковуючого суб'єкта. Крім того, маркер «критичне» неодмінно за визначенням передбачає оцінку і ставлення, причому часто він застосовується для передачі негативного ставлення до чогось. Коли людина мислить критично, вона разом із цим критично оцінює результати своїх розумових процесів і так чи інакше до них ставиться.


На думку О.Т. Баришпольця, О.В. Перунько , О.В. Федорова критичне ставлення до медіанасильства є чи не найважливішою складовою медіакультури. Люди, яким властиве критичне ставлення до світу і себе в ньому, з одного боку, легко долають сумніви, ставлять запитання, застосовують судження на доказах, шукають зв'язку між предметами, а з другого – вони інтелектуально-незалежні, ними не можна маніпулювати [2; 10; 14]. Критично мисляча особистість, за М.Маклюеном, критично ставиться до себе, до об’єктів і явищ світу, вона вміє визначати проблеми, перевіряти отриману інформацію, визначати наявність підтексту в інформації, враховувати альтернативні точки зору, синтезувати отримані знання, робити висновки та приймати оптимальні рішення [6].


Критичне ставлення, як неодмінний атрибут критичного мислення, характеризується глибоким і детальним розглядом об'єктів (оточуючого та внутрішнього світу людини), їх аналізом, обґрунтованими оцінками і висновками. Отже, це, за Р.Джонсоном, особливий вид інтелектуально-емоційної діяльності, що дає людині можливість здорових суджень щодо запропонованих їй точок зору чи моделей поведінки [15]. Воно передбачає певну послідовність розумових дій, спрямованих на перевірку висловлювань чи систем висловлювань з метою з'ясування їх невідповідності відомим фактам, нормам, цінностям.


Ставлення – одна з базових психологічних категорій, яка репрезентує позицію особистості щодо оточення і себе самої та зумовлює певний характер її поведінки стосовно кого чи чого-небудь. Психологічний зміст ставлення полягає в тому, що воно є формою відображення людиною навколишньої дійсності. Формування ставлень в структурі особистості відбувається, на думку В.М.М’ясищева, у результаті свідомого відображення нею сутності об’єктивно існуючих соціальних відносин суспільства, членом якого вона є. Тобто, сформовані психологічні ставлення являють собою цілісну систему індивідуальних, вибіркових, свідомих зв’язків особистості з різними сторонами об’єктивної реальності [7]. Отже, ставлення, з одного боку, фактично є онтогенетичним продуктом, «сплавом» знання, переживання та досвіду, який склався у людини, а з другого – це психологічний механізм, який на когнітивному, емоційному та поведінковому рівнях визначає діяльність і поведінку особистості.


Ставлення має щонайменше два аспекти: 1) апріорний, тобто ставлення є фільтром, який пропускає чи не пропускає в людську свідомість подразники, які надходять від навколишнього світу, а отже, воно задає напрям сприймання світу людиною; 2) апостеріорний, тобто воно є результатом сприймання та оцінки тих чи тих об’єктів і явищ світу. Позитивне ставлення означає, що суб’єкт ставлення перебуває у позиції навчання (відкритість, активне подолання, альтруїзм, пошук рішення, емоційне зосередження). Негативне ставлення означає перебування суб’єкта у позиції захисту, а отже, ізоляцію, відхід від реальності, розгубленість, придушення почуттів, почуття провини, агресивність.


Критичне ставлення є результатом осмислення і оцінки змісту медіатексту. Воно є психологічним механізмом реагування не лише на цей текст, а й на будь-які інші. Саме тому, визнаючи важливу роль мас-медіа й інших медіа в житті сучасних дітей та у формуванні їх особистості, дорослі (педагоги, дитячі психологи і особливо батьки) мають навчити юних споживачів критично сприймати, аналізувати будь-яку інформацію медіа, в т.ч. інформацію з елементами насильства, і формувати адекватне ставлення до неї, розуміти її штучність і невідповідність реаліям соціального буття та інформувати дітей про можливі негативні наслідки її впливу.


Висновки

  1. Сучасні діти дорослішають в умовах впливу численних медіа, множинної медіапродукції, в т.ч. медіанасильства, що значною мірою визначає формування їхньої особистості, світоглядних настанов і цінностей.
  2. За цих умов перед дорослими стоїть украй важлива задача – сформувати в дітей критичне ставлення до медіанасильства, яке слугує фільтром відбору належного і відхилення неналежного, відділенням штучного від істинного, навчає здатності бачити потенційну небезпеку в медіанасильстві і в разі потреби звертатись за допомогою до дорослих.
  3. Критичне ставлення дасть змогу школярам компетентно орієнтуватися в медіатизованому суспільстві, адекватно оцінювати зміст медіатекстів, сприймати будь-яку медіаінформацію через призму сформованих у них цінностей і ставлень.


Список використаних джерел

  1. Бандура А. Теория социального научения: Пер. с англ. — СПб.: Евразия, 2000. — 320 с.
  2. Баришполець О.Т. Лжеінформація в комунікаційних процесах // Соціальна психологія. — 2007. — Спеціальний випуск. — С. 48-50.
  3. Берковитц Л. Агрессия. Причины, последствия, контроль. — М.: Олма-Пресс, 2001. — 512 с.
  4. Винтерхофф-Шпурк П. Медиапсихология. Основные принципы / Пер. с нем. — Харьков: Изд-во Гуманитарный Центр, 2007. — 288 с.
  5. Захаров А.И. Неврозы у детей и подростков: Анамнез, этиология и патогенез. — Л.: Медицина, 1988. — 248 с.
  6. Маклюэн М. Понимание медиа: внешние расширения человека Understanding Media:The Extensions of Man / Маклюэн М. - М.: Кучково поле, 2007. — 464 с.
  7. Мясищев В.М. Психология отношений. Избранные психологические труды. — М.; Воронеж: Институт практической психологии, 1995. — 356 с.
  8. Найдьонова Л.А. Медіабезпорадність як ресурсна дезорієнтованість у поствіртульному світі // Людина у світі інформації: Матеріали наукового семінару «Соціально-психологічні проблеми медіаосвіти: від медіабезпорадності до медіазалежності». — Київ, 2008. — С. 9-12.
  9. Пацлаф Р. Застывший взгляд: Физиологическое воздействие телевидения на развитие детей. — М.: Evidentis, 2003. — 224 с.
  10. Петрунько О.В. Діти і медіа: соціалізація в агресивному медіа середовищі/ О.В.Петрунько: монографія. – 2-ге вид. – Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2011. – 480 с.
  11. Почепцов Г.Г. Информационные войны. — М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер», 2000. — 576 с.
  12. Прихожан А.М. Тревожность у детей и подростков: психологическая природа и возрастная динамика. — М.: Московский психолого-социальный институт; Воронеж: Издательство НПО „МОДЕМ”, 2000. — 304 с.
  13. Тарасов К.А. Насилие в фильме и предрасположенность юных зрителей к его моделированию в жизни // Кино: реалии и вызовы глобализации / Ред. М.И.Жабский. — М.: Изд-во НИИ киноискусства, 2002. — С 122-164
  14. Федоров А.В. Права ребенка и проблема насилия на российском экране. — Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2004. — 414 с.
  15. Johnson, R.H. (1985). Some Observations about Teaching Critical Thinking. CT News. Crirical Thinking Project. California State University, Sacramento, Vol. 4, N 1, 1985, p.1.




Особисті інструменти
Ми в мережі
Реклама