Дереза Л.В. Російська літературна казка першої половини XIX століття в жанровій системі романтизму (Автореферат)

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія від 19:04, 27 травня 2010; Yrvi (Обговореннявнесок)
(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук


Таврійський національний університет

імені В.І. Вернадського

Дереза Людмила Василівна


УДК 821.161.1 “18.451.50”

РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ В СИСТЕМІ ЖАНРІВ РОМАНТИЗМУ

10.01.02 – російська література


АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Сімферополь – 2005


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України, м. Дніпропетровськ.


Науковий консультант –

доктор філологічних наук, професор Гусєв Віктор Андрійович, Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри порівняльного та російського літературознавства

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Теплінський Марко Веніамінович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, професор кафедри світової літератури;
доктор філологічних наук, професор Новікова Марина Олексіївна, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, професор кафедри російської та зарубіжної літератури;
доктор філологічних наук, професор Федоров Володимир Вікторович, Донецький національний університет, завідувач кафедри російської літератури

Провідна установа :

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, кафедра історії російської літератури, м. Харків


Захист відбудеться „14” березня 2005 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, проспект Вернадського, 4)


З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, проспект Вернадського, 4)


Автореферат розісланий „14” лютого 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.


Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Проблема творчих взаємозв’язків фольклору та літератури давно приваблює дослідників і набуває останнім часом нового наукового осмислення. Усе частіше з’являються праці, у яких ґрунтовно досліджені як прямий, так і опосередкований вплив уснопоетичної традиції на окремі художні твори і на всю творчість того чи іншого письменника. Фольклорні сюжети, мотиви, образи, жанрово-стильові форми завжди збагачували літературну творчість. Однак вплив фольклору на формування літературних жанрів, їх розвиток і функціонування все ж вивчені недостатньо. У цьому зв’язку великий інтерес становить авторська казка, у якій значною мірою зберігається зв’язок із фольклорним матеріалом і яка одночасно тяжіє до літературних жанрів. Естетична природа таких суміжних жанрових форм ще не з’ясована. Фольклорний канон по-різному зберігається в літературній казці, що не робить цей жанр чимось винятковим, оскільки будь-який художній текст, і передусім прозовий, розвивається на основі змішаних явищ писемності і фольклорних джерел. Літературна казка включає в себе ознаки різноманітних жанрів, що в цілому притаманне літературі романтизму. Адже саме в цей час утверджується нове співвідношення жанр – автор, коли художня свідомість перестає бути традиціоналістською. Жанрове самовизначення художньої свідомості для автора „стає не вихідною точкою, а підсумком творчого акту. Жанр пізнається важче, ніж раніше”. Усе сказане властиве і літературній казці, яка може зближуватися з романтичною поемою і фантастичною повістю, але завжди залишається самостійним жанром. Уже виходячи з цього, побудова розгорнутої жанрової типології авторської казки першої половини XIX століття – завдання надзвичайно складне, і воно не вирішиться, доки структурно-типологічним і функціональним аналізом не будуть охоплені всі жанрові різновиди літературної казки вказаного періоду

Романтизм, як відомо, був досить неоднорідним явищем. Одна з його течій – фольклорний романтизм (Д.Наливайко), домінуючою рисою якого є орієнтація на фольклор і народне мистецтво. Але варто зазначити, що представники різних течій романтизму широко використовували фольклор. Небувала за глибиною й інтенсивністю взаємодія між фольклором і літературою, що виявилася в різноманітних формах – від переказів і стилізацій до написання оригінальних творів на основі усної народної творчості, – свідчить про масштаби такої зацікавленості. Якщо зіставити спосіб відображення світу в народній казці й романтичній повісті чи поемі, то виявиться, що маємо справу з багато в чому подібними художніми явищами. Поетична ідеалізація головного героя, фантастичний вимисел, різноманітні пригоди і надприродні події фольклорної казки відповідають особливостям романтичного бачення світу. Найбільш яскраво синтез фольклору і літератури виявився в літературній казці, яка по-різному співвідноситься з народною: з одного боку, авторська казка продовжує фольклорну традицію, з іншого – щільно наближається до жанрів літератури Нового часу (байки, поеми, фантастичної повісті). Авторська казка займає особливе місце в літературі романтизму. Її вихід на арену літературного розвитку зумовлений інтересом до усної народної творчості, який виникає в кінці XVIII – на початку XIX століття, прагненням письменників-романтиків усвідомити і передати ірраціональну глибину народнопоетичного світобачення.

Проблема становлення і розвитку літературної казки у її взаємодії з фольклором вивчена досить ґрунтовно. У роботах таких відомих дослідників, як М.Азадовський, І.Лупанова, В.Анікін, Е.Померанцева, Т.Леонова та ін. розкриваються глибинні зв’язки художніх творів із народним мистецтвом. Однак жанрова природа авторської казки як явища двійчастого в естетичному плані вивчена все ж недостатньо. Про це свідчить, наприклад, відсутність чіткого розмежування народної та літературної казок, а також загальноприйнятого визначення останньої. У ряді праць є намагання виокремити жанрову домінанту літературної казки. При цьому спостерігається декілька підходів: по-перше, І.Лупанова, Є.Нєйолов, Т.Чернишова, В.Бахтіна, В.Ляхова вважають, що суттєвою рисою, яка зближує літературну казку з народною чарівною, є особлива картина світу, в якій чудеса, фантастичні події не усвідомлюються казковими персонажами як щось ірреальне, вони нікого не дивують і ніби розчинені в атмосфері казки; по-друге, дослідники наголошують на тому, що літературній казці притаманне ігрове начало (В.Зусман, С.Сапожков). Ці ознаки літературної казки, безумовно, не мають безперечної точності, але, розглядаючи твір на перетині фантастичної картини світу та ігрового начала, можна досить чітко виокремлювати літературні казки з-поміж творів інших жанрів.

Ставлення авторів літературної казки до фольклорної традиції далеко не однозначне. Якщо письменник, послідовно орієнтуючись на усну народну творчість, пише твір, який наближений за формою і змістом до народної казки, то йдеться про літературну обробку певного казкового сюжету, а не про створення оригінальної казки. В іншому випадку (і це буває частіше), доцільно говорити не стільки про близькість літературної казки до конкретного фольклорного джерела, скільки про подібність принципів і прийомів художнього відображення дійсності, інакше кажучи, залишаючись казкою, літературний твір може мати лише опосередкований зв’язок з народнопоетичною традицією. Тому розгляд літературної казки як результату прямого переносу фольклорного матеріалу в авторську художню систему виявляє свою теоретичну недостатність. При вивченні літературної казки часто поза межами дослідження залишається питання про включення її в систему жанрів відповідної епохи.

У період романтизму встановлюється система жанрів, у якій важливе місце посідає і літературна казка. Вона орієнтується на певний жанр даної епохи, вбираючи його найхарактерніші ознаки. Попри все, єдність між літературною і фольклорною казкою зберігається. Повна втрата зв’язку між ними веде до зникнення літературної казки, розчинення її в інших жанрах, тому визначення найважливіших рис літературної казки, її місця серед жанрів романтичної літератури і взаємозв’язку з ними допоможе значно розширити існуючі уявлення про розвиток цього жанру.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження проводилося в рамках плану науково-дослідницької роботи кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету – вивчення літератури в контексті культури. Тема затверджена вченою радою університету (протокол № 4 від 25 грудня 2001 року), а також бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня культура” (протокол № 2 від 30 травня 2002 року).

Мета дослідження полягає у визначенні художньої своєрідності російської літературної казки епохи романтизму та характеру її взаємозв’язків з романтичною поемою та повістю. Відповідно до мети дослідження формулюються його основні завдання:

  • визначити спільні та відмінні риси народної та літературної казок;
  • простежити етапи становлення літературної казки, дати жанрове визначення власне літературної казки, оскільки такою казкою не вичерпується все розмаїття літературної казки як виду книжної словесності;
  • вивчити характер співвідношення художніх систем фольклору і романтизму;
  • розглянути принципи трансформації фольклорного матеріалу й особливості його засвоєння романтичною літературою першої половини XIX століття;
  • дослідити взаємозв’язки літературної казки з жанрами романтичної літератури і визначити її місце серед них;
  • визначити місце літературної казки в творчості письменників першої половини XIX століття;
  • побудувати типологію авторської казки вказаного періоду.

Об’єктом дисертаційного дослідження є літературні казки російських письменників першої половини XIX століття – О.Пушкіна, В.Жуковського, П.Катєніна, П.Єршова, М.Язикова, М.Нєкрасова, В.Одоєвського, О.Перовського (Антонія Погорєльського), В.Даля, О.Сомова, М.Лєрмонтова, С.Аксакова, образно-сюжетна поетика яких може слугувати зразком рецепції і творчого втілення фольклору як у його генетичному, так і в структурному еквіваленті.

Предмет дослідження – закономірності функціонування фольклорного пражанру в романтичній літературі, взаємозв’язок провідних жанрів романтизму з літературною казкою.

Методи дослідження. Методологія дисертаційної роботи базується на використанні генетичного, порівняльного і типологічного методів. Теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи становлять наукові праці філософського, культурологічного і літературознавчого змісту, які належать представникам міфокритики (О.Афанасьєв, О.Веселовський, Дж.Фрезер, К.-Г.Юнг, Є.Мелетинський та ін.), структуралістського і постструктуралістського напрямку (Р.Барт, М.Еліаде, Ю.Кристева, Ц.Тодоров, К.Леві-Стросс, Ю.Лотман, В.Топоров, Б.Успенський та ін.). Для розробки концепції дослідження залучені праці, у яких висвітлено виняткове значення фольклору як проміжної ланки між міфом і літературою для становлення жанру літературної казки (В.Пропп, О.Потебня, О.Фрейденберг), а також запропонована М.Бахтіним концепція “пам’яті жанру”, що знайшла своє продовження в роботах М.Липовецького. У роздумах щодо природи жанру використовуються висновки досліджень М. Бахтіна, Л. Гаспарова, С.Аверінцева, Ю.Тинянова та ін. Методологічне значення мають також праці російських і українських літературознавців, присвячені проблемам романтизму (Ю.Манна, Д.Наливайка, М.Новикової та ін.) та вивченню творчості окремих письменників. Таке методологічне розмаїття є не самоціллю, а принциповою позицією у вивченні еволюції літературної казки епохи романтизму. Йдеться не лише про зіставлення фольклору й літератури, а й про особливу рецептивну природу художньої творчості, яка ґрунтується на міфо-фольклорних ремінісценціях і художньому досвіді попередньої літератури.

Наукова новизна отриманих результатів убачається в можливості використання запропонованої методології при дослідженні літературної казки наступних епох.

Вперше російська літературна казка першої половини XIX століття розглядається як одна із складових жанрової системи романтизму, що до цього часу не було предметом спеціального дослідження. Істориками літератури глибоко й ґрунтовно досліджені соціальні, гносеологічні й естетичні основи російського романтизму, його поетика, вивчені творчі біографії письменників-романтиків, простежені різноманітні аспекти їх творчості. Але літературній казці в творчості того чи іншого письменника відводиться в цілому незначне місце. Тому залишається не до кінця з’ясованим питання про жанрову модель літературної казки, що склалася в епоху романтизму, і її подальшу історичну долю. У пропонованій роботі авторська казка розглядається в контексті літератури 20-50-х років XIX століття. При цьому увага зосереджена на зв’язках літературної казки з іншими жанрами романтичної літератури як на формальному, так і на змістовому рівнях. У світлі типологічного підходу проаналізовані казки різних письменників, досліджені характерні тенденції розвитку цього жанру, визначені її основні внутрішньожанрові різновиди. Виявлення найважливіших жанрових особливостей літературної казки епохи романтизму, характеру її співвідношення з іншими жанрами романтичної літератури допоможе значно розширити поняття як про естетичну природу й еволюцію цього жанру, так і про літературу епохи романтизму в цілому.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні існуючих уявлень про жанр літературної казки, визначенні її жанрових різновидів, а також установленні місця авторської казки в жанровій системі романтизму, що створить необхідне теоретичне і методологічне підґрунтя для подальших досліджень у цій галузі.

Практичне значення. Результати роботи сприятимуть науковим дослідженням як при вивченні історії жанру літературної казки, так і в галузі вивчення літературного розвитку першої половини XIX століття. Її матеріали можуть бути використані в курсах з історії та теорії літератури, а також для розробки спецкурсів і спецсемінарів, присвячених цій проблемі.

Апробація роботи. Окремі положення дослідження оприлюднювалися на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях: Гоголівські читання (Полтава, 1999, 2002, 2004); Міжнародна конференція, присвячена 200-річчю від дня народження О.Пушкіна (Дніпропетровськ, 1999); Міжнародна Гоголівська конференція (Ніжин, 2001); Міжнародна конференція “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2001, 2002, 2004); Міжнародна конференція “Життя і творча спадщина К.Паустовського” (Москва – Київ – Пилипча-Городище, 2002); Міжнародні Пушкінські читання (Сімферополь – Алупка, 2002; Севастополь, 2003; Севастополь, 2004); Міжнародна науково-практична конференція “Актуальні проблеми мовознавства та літературознавства” (Донецьк – Горлівка, 2003).

Повний текст дисертації було обговорено на засіданні кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету та кафедри зарубіжної літератури Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка.

Публікації. Основні положення дисертації відображено в двох монографіях, 34 статтях, із яких 25 опубліковано у провідних фахових виданнях України.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що концепція, зміст, висновки дисертації і тексти публікацій розроблено й викладено автором самостійно.

Структура роботи сформувалася відповідно до її аналітичної спрямованості – від теоретичного обґрунтування феномена літературної казки до розгляду конкретно-історичного матеріалу. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Її обсяг – 340 сторінок. Список літератури включає 462 найменування.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність і наукова новизна, визначається мета і завдання дослідження, методологічні основи, розкривається теоретична і практична значущість роботи, формулюються основні положення, що виносяться на захист, подано огляд літератури з питання, схарактеризовано сучасний стан вивчення жанру літературної казки.

Перший розділ “Теоретико-методологічні аспекти вивчення літературної казки” присвячений розгляду найважливіших етапів становлення літературної казки, аналізу напрямків її дослідження в російському, українському та західноєвропейському літературознавстві, окреслюється коло проблем, які вимагають подальшого вивчення.

У першому підрозділі “Основні етапи і напрямки вивчення літературної казки” йдеться про те, як відбувалося становлення понять „казка”, „літературна казка”, виявляється їх смислова наповнюваність.

Визначити жанрову природу літературної казки непросто. О.Білецький зазначав, що „під цим визначенням доводиться об’єднувати і казки, написані просвітниками XVIII століття, такими, як Вольтер, і казки романтиків, і казки, створені представниками революційного народництва другої половини XX століття”. Зрозуміло, що категорія жанру історично рухома. І все ж можна виокремити певний інваріант, точку відліку, відносно якої доцільно розглядати еволюцію того чи іншого жанру. Літературна казка співвідноситься з комплексом структурно-семантичних ознак чарівної казки. Більшість дослідників справедливо вважає, що саме вона мала найістотніший вплив на формування нового жанру. Прикметно, що розмежування народної та літературної казки відбулося не відразу. У вживанні терміна “казка” спостерігалося дві тенденції: з одного боку, так називали і народну, і літературну казку, з іншого – досить помітні намагання їх розмежувати. З появою „Дитячих і сімейних казок” братів Грімм (1812-1815) поняття „казка” міцно закріпилося за казкою народною. Деякі питання теорії казки знайшли відображення у роботах А.Мерзлякова, А.Нікольського, І.Рижського, М.Остолопова, автори яких, зіставляючи казку з романом, притчею, новелою, констатували наявність у казці фантастичного сюжету, вигаданих пригод героїв. Визначення казки, подане у цих працях, розповсюджується передусім на казки новелістичного характеру, які активно розвивалися в кінці XVIII – на початку XIX століття. У дослідженнях М.Тимаєва, А.Глаголєва, М.Греча зверталась увага на походження казки, способи побутування її серед народу.

Власне авторська казка як самостійний жанр, на думку І.Лупанової, починає активно розвиватися в 20-30-і роки XIX століття. Це твердження приймається більшістю дослідників (Т.Леонова, Т.Зуєва, Л.Овчиннікова, М.Шустов). Варто однак взяти до уваги й роботи літературознавців з історії російської літератури XVIII століття, у яких висуваються аргументи на користь того, що авторська казка зародилася значно раніше (наприклад, роботи О.Соколова, О.Калашникової та ін.). Критики XIX століття звинувачували авторів казок у підробці і невдалому наслідуванні фольклору (В.Бєлінський, М. і Кс.Полєвиє, Н.Надєждін, О.Сенковський). Літературна казка найчастіше розумілась як запис чи літературна обробка тим чи іншим автором фольклорного твору, який, як вважали критики, спотворював народний зразок. Уявлення про літературну казку як самостійний жанр ще тільки формувалося. Та якщо в художній практиці народна і літературна казка легко диференціювались, то розрізнення понять було зафіксоване лише додаванням означення „літературна”. У XX столітті одним із перших намагався розмежувати народну та літературну казку М.Люті, який сформулював деякі ознаки казки літературної: вона створена письменником і точно зафіксована. Погляди М.Люті поділяли та продовжували К.Обернауер, І.Шнеєберг, Р.Бамбергер. Багато уваги приділяли народній та літературній казці В.Анікін, Е.Померанцева, Ю.Ярмиш, В.Бахтіна, І.Лупанова, М.Липовецький, які досліджували зв’язки казок обох видів і намагалися дати визначення авторської казки. Але лише в словниках та енциклопедіях останніх років термін “літературна казка” представлений окремою статею (“Лексикон загального та порівняльного літературознавства” (Чернівці, 2001), “Літературна енциклопедія термінів і понять” (Москва, 2001)). При цьому відзначається, що літературна казка може мати безпосередній зв’язок із казкою народною, а може бути абсолютно оригінальним твором. Критичний аналіз визначень літературної казки змусив сформулювати дві основні гіпотези, доведенню яких і присвячена робота. По-перше, поетика власне літературної казки має тенденцію до метатекстуальної домінанти. Особливо підкреслюється диктат самої казкової форми. Намагаючись з’ясувати особливості жанрової природи літературної казки, дисертант звертає увагу на те, що її визначення не може включати в себе змінних ознак (як наполягає на цьому, наприклад, Л.Овчиннікова). Якщо цього не враховувати, то доведеться для кожної авторської казки шукати власне визначення або загальне визначення розшириться до гігантського індексу казкових сюжетів, мотивів чи варіантів (як це сталося, наприклад, із визначенням Л.Брауде). По-друге, власне літературна казка спирається не тільки на чарівну казку як базову наративну модель, а й на надокучливу казку, яка має кумулятивну структуру. Очевидно й те, що жорстке співвіднесення константних ознак літературної казки з фольклорними зразками, а змінних – із виявом творчої ініціативи автора або помилкове, або повинне зовсім зняти питання про чітке термінологічне визначення жанру.

Отже, у вивченні літературної казки можна виокремити декілька етапів. Перший етап – це час початкового накопичення матеріалу, коли основна увага була зосереджена переважно на описі фольклорної і літературної казок. Другий етап – намагання розмежувати ці два види творчості, сформулювати їх загальні та спільні ознаки; третій – період теоретичного осмислення власне літературної казки як самостійного жанру художньої літератури, визначення її місця в жанровій системі того чи іншого періоду літературного розвитку.

У другому підрозділі “Становлення і розвиток жанру літературної казки” простежуються основні етапи розвитку літературної казки, відзначається, що історія її починається зі збірок М.Чулкова “Пересмешник, или Словенские сказки” (1776-1778) і В.Льовшина “Русские народные сказки” (1780-1784). Обидва автори не просто записували народні казки, а вільно викладали їх, контамінуючи казкові та билинні сюжети. У XVIII столітті вийшло немало збірок, які містили різноманітний фольклорно-казковий матеріал: “Дедушкины прогулки” (1787), “Лекарство от задумчивости и бесоницы, или Настоящие русские сказки” (1786), “Повествователь русских сказок” (1787), “Сказки исторические” (1787), “Старая погудка на новый лад, или Полное собрание древних простонародных сказок” (1795) та ін.

Нерозмежованість жанрів фольклору та літератури призводила до того, що автори називали казками твори, які насправді належали до інших розповідних жанрів. Першим зразком літературної обробки сатиричної народної казки дослідники вважають твір І.Волкова “Наказанная болтливость” (1801). Письменником була здійснена спроба творчо переосмислити народну казку, у результаті чого починає формуватися новий жанр, який значно відрізнявся від казок новелістичного характеру XVIII століття.

Інтерес до усної народної творчості значно зростає на початку XIX століття. Публікуються збірки народних казок, серед яких особливо помітні “Русские народные сказки” Богдана Броніцина (1838), дещо пізніше побачили світ “Русские народные сказки для детей, рассказанные няней Авдотьей Степановной Черепьевой” (1845). Однак необхідно зауважити, що тільки “Народные русские сказки” (1855-1863) О.Афанасьєва вміщували тексти, які дозволяли вивчати народну казку в її первозданному вигляді. У решті випадків народні казки перероблялися їх збирачами. Це дає привід стверджувати, що до середини XIX століття набуває поширення своєрідна проміжна ланка між народною та літературною казками – казка записана, зафіксована, у якій виявляється особистість її збирача та інтерпретатора. Разом з тим у першій третині XIX століття в літературі з’явилися письменники, які створили оригінальну літературну казку: О.Пушкін, В.Жуковський, П.Єршов, В.Одоєвський. Широко використовували фольклорні образи та мотиви у своїй творчості О.Сомов, М.Гоголь, на початку 40-х років до жанру казки звертаються М.Язиков, М.Нєкрасов, П.Катєнін. Авторів приваблювала простота, виразність і лаконічність форми казки. Тому з’являються педагогічні казки для дітей, у яких у цікавій формі пропагувалися технічні знання (“Городок в табакерке” В.Одоєвського). Пізніше форму казки використовували К.Ушинський і Л.Толстой для своїх дидактичних творів. У 70-80-і роки XIX століття спостерігається новий злет у розвитку літературної казки. У цьому жанрі працюють М.Салтиков-Щедрін, С.Степняк-Кравчинський, Л.Тихомиров, В.Короленко. Розповсюджується і символіко-романтична казка (“Мальчик у Христа на елке” Ф.Достоєвського, “Attalea prinzeps”, “Сказка о жабе и розе” Вс.Гаршина). При цьому відбувається трансформація казки в інші жанри – святочне оповідання, казку-притчу. Цей процес особливо активізувався на початку XX століття, коли з’являються модерністські твори О.Ремізова, Л.Андрєєва, Ф.Сологуба, М.Рериха, у яких жанрова модель літературної казки, що склалася у XIX столітті, значно модифікувалася. Крім того, у XX столітті народна казка стає важливим елементом традиційно-реалістичих жанрів.

Отже, у розвитку літературної казки можна виділити такі етапи: 1) переказ народної казки, який максимально зберігав першооснову, але при цьому виявлялася майстерність сказителя; 2) власне літературна, авторська казка, у якій фольклорне джерело зберігається на рівні сюжету чи мотиву; 3) переосмислення казкових сюжетів в інших жанрах.

У третьому підрозділі “Літературна казка як жанр, його суттєві ознаки” звертається увага на фольклорне ядро літературної казки, характеризується взаємодія фольклорної та літературної казок, дається визначення останньої.

Літературна казка інколи дуже далеко відходить від свого першоджерела, і якщо її зв’язок з народною казкою повністю втрачається, то перед нами алегорія, притча, наукова фантастика, але не казка. Сюжет будь-якої народної казки – це своєрідний ланцюжок традиційних мотивів. Найбільш продуктивний спосіб аналізу фольклорної казки – її вивчення за функціями дійових персонажів, запропонована В.Проппом. Ця методика має важливе значення і для дослідження літературної казки першої половини XIX століття, хоча структурні елементи фольклорної казки в деяких авторських казках ніби лежать на поверхні, а в інших вони не настільки очевидні. Але читач може легко їх розпізнати завдяки наявності певних ознак: фантастична вигадка, особлива композиція (зачин, кінцівка, приказки, усталені казкові формули тощо), своєрідна система дійових осіб, побудована на протиставленні позитивних і негативних персонажів, замкнутість часу і простору, особливий тип розповіді.

У літературній казці можна виокремити два жанрових витоки – фольклорний і літературний. Тому особливої ваги для даного дослідження набуває питання про категорію “пам’яті жанру” (М.Бахтін). “Пам’ять жанру” – це складний архетип, або “першообраз” (О.Веселовський). Його відродження передбачає контакт нового змісту із застиглим в архетипічному образі смисловим наповненням. Можна розглядати жанр як конструкцію мовних зворотів та стилістичних кліше. Найбільш розгорнуте й обґрунтоване втілення ці ідеї знайшли у концепції жанрового генезису, висунутій представниками “палеонтологічної школи”, зокрема О.Фрейденберг. До числа первісних метафор, на думку дослідниці, належать народження, їжа і смерть, які легко переходять одне в інше, підтверджуючи світоглядну ідею міфу про неперервність буття. Вони чітко виявляються у фольклорній казці і досить легко переходять у казку літературну. Міфологічні цикли знаходять своє відображення у літературних жанрах, зокрема в казці, яка різниться з міфом не структурою, а передусім соціальною функцією. Як вважає Н.Фрай, міф трансформується в казку, і саме з неї починається історія власне літературного розвитку. В.Пропп досліджує процес народження казкового жанру з ритуально-міфологічного матеріалу, який простежується на трьох рівнях: обряд – міф – казка. У працях Є.Мелетинського, С.Нехлюдова, В.Топорова, М.Липовецького підкреслюється думка про те, що автори літературних казок звертаються до ритуалу і міфу не як до вічних моделей мистецтва, а як до першої лабораторії поетичної образності. Фольклорна чарівна казка належить до тих пражанрів, які формувалися у безпосередньому контакті з ритуалом. На ґрунті кризи міфологічної свідомості формується вид фантастики, специфічний для чарівної казки. У народній казці все незвичайне мотивоване не тільки магічною дією, чарівним предметом чи чудесним помічником, але й самою часово-просторовою організацією художнього світу. Казковий світ – це замкнутий простір, час якого не визначений у загальному потоці історичного часу. Казкове тридесяте царство – своєрідний „антисвіт” стосовно “казкової реальності”. Їх взаємодія й стає у чарівній казці мотивацією найдивовижнішої фантастики. Літературна казка, у свою чергу, ґрунтується на часово-просторових відношеннях народної казки і в той же час співвідноситься з історичним часом.

При вивченні кожного конкретного жанру, в тому числі й літературної казки, виникає закономірне ускладнення, оскільки існують суперечності між творчою динамікою змісту, який кожного разу оновлюється, і постійністю, традиційністю художніх форм. У сучасному літературознавстві художній текст розглядається як органічна єдність формально-змістових компонентів. Тому жанр може бути визначений як змістово-образна або поетична структура, яка об’єднує різноманітний матеріал у стійкі форми. При інтерпретації літературної казки не можна не враховувати авторську позицію, або авторську модальність, яка виявляється в архітектоніці тексту, в структурі оповіді, у своєрідності хронотопу. У зв’язку з цим у дисертації уводяться теоретико-літературні поняття, які характеризують літературну казку як особливий жанр літератури: літературно-казковий сюжет, літературно-казковий персонаж, базові фігури-персонажі, літературно-казковий хронотоп, літературно-казкова топіка тощо.

Розглянувши історію становлення літературної казки XIX століття, можна зробити висновок про те, що її еволюція тісно пов’язана з народною чарівною казкою. У структурі будь-якої літературної казки обов’язково присутні елементи поетики народної казки, які легко розпізнаються. Але тільки система і взаємодія основних (жанрова ситуація чарівної казки, артистична розповідна структура або загальна ігрова атмосфера) і факультативних (елементи казкової поетики) носіїв „пам’яті жанру” чарівної казки може сформувати літературну казку навіть на фундаменті неказкового матеріалу. У літературній казці автор спроможний перевтілюватися в казкового персонажа, „виходити” за межі зображуваного, коментувати події, що і відрізняє її від фольклорної казки.

Співвідношення літературної і фольклорної казки можливе в таких формах:

  1. Повне повторення чарівних сюжетів у різноманітних авторських комбінаціях, коли зберігається відносна замкнутість казкового часу („Конек-горбунок” П.Єршова, „Снежная королева” Г.-Х.Андерсена).
  2. Включення фольклорних мотивів в авторський сюжет („Сказка о царе Салтане” О.Пушкіна, казки М.Язикова, М.Нєкрасова). При цьому просторово-часові рамки фольклорної казки розширюються, а сюжет ускладнюється.
  3. Переосмислення традиційних казкових мотивів за принципом контрасту („Сказка о золотом петушке” О.Пушкіна). У таких творах структурно-семантичні компоненти фольклорної казки зберігаються, але їх функції суттєво змінюються.
  4. Пародіювання казкових сюжетів (М.Язиков, М.Нєкрасов, П.Катєнін). Центральним конструктивним елементов цих поем є пародична гра як із фольклорними формами, так і з жанровим каноном літературної казки.
  5. Більш складна трансформація сюжету і чарівно-казкового хронотопу, коли письменник відтворює лише окремі казкові мотиви або функції дійових осіб: мотив випробування або перетворення, порушення заборони, одержання героєм чарівного засобу і т.п. (казки В.Одоєвського, А.Погорєльського).

Кожний з елементів художньої системи народної казки в літературній казці функціонує нерегулярно. Але інколи для того, щоб художній твір усвідомлювався як казка, досить лише натяку, будь-якого посилання на жанровий прототип, який визначає читацьке очікування, і відступ від нього – знак перетворення вихідної форми.

Літературна казка, яка сформувалася до початку XIX століття як жанр свідомо авторський, поєднує в собі риси канонічного фольклорного і неканонічного романтичного жанрів, вона могла бути прозовою або віршованою й інколи значно розрізнялась за обсягом тексту. Однак, якщо намагатися знайти домінуючі риси цього жанрового утворення, виділити притаманні йому „прийоми-ознаки” (Б.Томашевський), то можна дати таке визначення літературної казки: літературна казка – це авторський епічний жанр художньої літератури фантастичного характеру, який виникає із фольклорної казки або через вільну інтерпретацію її давно усталених сюжетних форм, або на основі оригінального сюжету, в який широко вводяться чарівно-фантастичні елементи фольклорного походження.

У другому розділі “Фольклор і романтизм: співвідношення художніх систем” розглядаються питання про взаємовідношення фольклору і літератури в епоху романтизму, з’ясовуються причини підвищеного інтересу романтиків до усної народної творчості, зокрема до чарівної казки, характеризуються ті літературні жанри, які мали найбільший вплив на розвиток авторської казки.

Основне завдання, яке ставиться у першому підрозділі “Міфосвіт народної чарівної казки і його відображення в романтичній літературі” , зводиться до розгляду питання про те, як розвивається конфлікт чарівної казки, у яких взаємовідносинах перебуває людина і природа в народній казці, як реалізуються просторово-часові категорії в її поетичній формі. У роботі зазначено, що романтиків приваблювала передусім фольклорна чарівна казка, яка формувалася в безпосередньому контакті з ритуалом. В.Пропп простежив процес зародження казкового сюжету з ритуально-міфологічного матеріалу і довів, що на ґрунті міфологічного мислення склалася специфічна казкова фантастика. Взаємозалежність компонентів системи міф – фольклор – література – це очевидні складні стадії формування культурних уявлень, у яких функціонують як механізми притягування, так і відштовхування. Народна чарівна казка, як і фольклор узагалі, стала для романтиків тим етапом, який продемонстрував універсальні зв’язки міфопоетичних форм. Індивідуально-авторська творчість свідомо чи підсвідомо (частіше підсвідомо) живилася міфологією саме через фольклор, і в цьому виявляється одна з культурних функцій народнопоетичної творчості.

У світі чарівної народної казки зображується рядова людина, яка стоїть обличчям до природи. Тому світ – велика сім’я, на відміну, скажімо, від героїчного епосу, в якому людина включається в державну єдність. Звідси випливає, що чарівна казка, змальовуючи стадію єдності людини і природи, подає більш давню картину світу, ніж епос. На відміну від міфу, в казці людина, співіснуючи з природою, в той же час віддалена від неї. Ці відносини можна схарактеризувати як єдність/боротьба. Світ і герой у казці взаємопов’язані, зміни стану героя призводять до зміни стану світу. У результаті дій героя світ урешті-решт стає кращим. Разом з тим казкова єдність людини і світу не виключає, а передбачає відому відокремленість їх зображення. У зв’язку з цим можна говорити не тільки про образ людини в чарівній казці, а й про особливі образи часу-простору. Саме в чарівно-казковому хронотопі закладені глибокі мотивування чудесного. Універсальний характер казкових символічних образів простору пояснюється загальними властивостями фольклорного мислення. Часові категорії, як правило, передаються просторовим кодом. У дисертації подається характеристика категорії чарівно-казкового часу і підкреслюється його особливість: час у чарівній казці стосовно реального, по-перше, минулий, а по-друге, невизначений. Невизначено-минулий час є моделлю „вічного” часу, що й забезпечує актуальність чарівної казки протягом багатьох століть.

Усі події в казці відтворюються пунктирно: увага розповідача фіксується лише на ключових, поворотних моментах. Казкова дія, як правило, розпочинається руйнацією сімейного благополуччя і закінчується створенням сім’ї. Таким чином, у чарівній казці трансформується структура міфу. Перенесення людини в центр часово-просторових відносин сприяло формуванню нової моделі світу. Оскільки романтизм антропоцентричний за своєю природою, то в опозиції світ/людина важливого значення набуває людина, що повною мірою реалізувалося в індивідуально-авторській казці.

У цьому ж підрозділі з’ясовується питання про те, чому романтики віддали перевагу саме чарівній казці, продовжили її традиції в своїй творчості. Зрозуміло, письменник підключається до традиції лише там, де, за влучним висловом М.Бахтіна, вона проходить через сучасність. Дисертант називає декілька причин посиленої уваги романтиків до чарівно-фантастичної казки. По-перше, „двосвітність”, яка притаманна поетиці романтизму, певною мірою присутня і в фольклорній казці. Світ протагоніста і світ антагоніста, як і побутовий (реальний) та духовний (ідеальний) світи в романтичних творах, співіснують. Спільне між ними – наявність межі, кордону, який у фольклорі чітко оберігається, а в романтизмі незмінно порушується. По-друге, фольклорна логіка виокремленості героя (рос. отмеченности) виявилася надзвичайно актуальною для романтиків, оскільки вони прагнули до змалювання виняткової особистості, тобто яскраво маркованої, протиставленої світові побутових відносин. По-третє, фольклорна чарівна казка приваблювала романтиків максималізмом і гостротою конфлікту, який ні за яких умов не міг бути примирливим.

У другому підрозділі „Фольклор і естетична система романтизму” йдеться про специфічні особливості російського романтизму, його естетичні засади, подається характеристика романтизму як цілісної системи.

Російський романтизм був щільно пов’язаний із західноєвропейським і одночасно зумовлений процесом розвитку національної культури. Головний акцент у російській романтичній критиці був зроблений на неповторній своєрідності національної літератури, культури, естетики, яка знайшла свій відбиток у звичаях і традиціях народу, його історії. Естетичні засади романтизму базувалися на запереченні будь-якої нормованості літературних канонів; глибокому переконанні романтиків у тому, що людина має бути вільною. Висунення на перший план проблеми народності – свідчення усвідомлення романтиками глибокого зв’язку між духовним та історичним життям нації.

Як відомо, у російській літературній критиці здійснювалися спроби узагальнити різні тлумачення поняття „романтизм”. Так, на початку 20-х років XIX століття розгорнулися суперечки щодо романтизму, які набули характеру роздумів про подальші шляхи розвитку літератури. Одним із найважливіших романтичних маніфестів початку XIX століття був трактат О.Сомова “Про романтичну поезію” (1823), у якому автор не тільки дав широкий історичний огляд європейських літератур, але й змалював яскраву картину становлення російського романтизму. О.Пушкін у незавершеній статті про романтизм, не торкаючись художньої практики сучасних йому письменників, окреслив конкретні завдання розгляду романтизму як історії виникнення нових за своєю сутністю поетичних форм, руйнування жанрових канонів. Основною ознакою нового романтичного мистецтва стала його народність. Тому романтики зосередили увагу на вивченні фольклору як джерелі народного духу.

У системі романтичного мислення не існувало розмежування міфу і символу. Одночасно романтики усвідомлювали неможливість повернення до архаїчних форм міфології, тому вони намагалися створити актуальну теорію мистецтва, яка знайшла втілення у романтичній теорії символу. Символізм та історизм складали два полюси романтичного мистецтва, у силовому полі якого виникали химерні поєднання подій та образів, що були характерні для фантастичних оповідань і повістей. По суті, романтики виявляли інтерес до історії як до міфу чи казки, яка мала субстанційне значення і була наділена ознаками реального. В історії романтики шукали мрію, те, що було бажане. Ось чому змальовуючи історичний факт, вони не стільки зображували його, скільки перетворювали відповідно до своїх естетичних ідеалів. Форма казки з її жанровими ознаками якнайкраще відповідала цим запитам романтиків.

Дослідники виокремлюють у романтизмі декілька течій: ранній романтизм, фольклорний, байронівська течія, гротескно-фантастична, утопічна, вальтерскоттівська. У російському романтизмі представлені всі основні течії, оскільки російська література в типологічному плані наближається до західноєвропейських літератур. Але чіткої переваги якоїсь однієї течії не спостерігається. Разом з тим романтичні впливи відчутні протягом усього XIX століття, хоч вичерпаність романтизму стала очевидною вже на початку 40-х років.

Проблема співвідношення жанрів у кожну літературну епоху, в тому числі і в епоху романтизму, до нашого часу залишається відкритою. У третьому підрозділі другого розділу “Включення літературної казки в жанрову систему романтизму” розглядається питання про те, як літературна казка залежить від інших романтичних жанрів.

Починаючи з XVIII століття, простежується розмивання традиційних жанрових структур. В епоху романтизму відбувається подальше стирання меж між жанрами, у результаті якого останні втрачають своє чітке окреслення. Дослідники зазвичай розмежовують канонічні жанри і неканонічні, пластичні, відкриті для будь-якого виду трансформацій. До таких, очевидно, належить і літературна казка.

Романтизм оновив усю систему жанрів, сміливо видозмінюючи і контамінуючи їх, створюючи нові, суміжні жанрові різновиди – ліро-епічні чи ліро-епіко-драматичні. У цей час відбувається радикальна жанрова перебудова. На вершині літератури постали такі жанри, як фрагмент, казка, поема, повість, роман, а метажанром романтичного напрямку стає поемність (М.Лейдерман), і структура всіх романтичних жанрів виявилася бінарною відповідно до основного конструктивного принципу романтичної поеми.

Якісно новим жанром романтичної поезії стала ліро-епічна поема. Заслуга введення цього жанру в літературу належить Дж.Байрону. У російській літературі цю нову художню форму опановували В.Жуковський, К.Рилєєв, О.Пушкін та ін. Утвердження поеми в російській літературі сприяло виробленню нових принципів зображення внутрішнього світу центрального персонажа. Основний конструктивний принцип романтичної поеми – паралелізм і спільність двох ліній – ліричної та епічної (Ю.Манн). На першому плані в поемі виступає, безумовно, епічна лінія, яка відноситься до головного персонажа. Незвичайність, винятковість долі героя поеми є джерелом сюжету і надає йому специфічності. Разом з тим неодмінною ознакою романтичної поеми є ліризм. Присутність автора виявляється у низці ознак, названих В.Жирмунським морфологічними: у питаннях, які переривають розповідь, у вигуках, у зверненнях до героя, у повторах, що підпорядковуються емоційній схвильованості розповідача, у ліричних відступах. Уторгнення в епос ліричної стихії визначило особливу композицію романтичної поеми, яка набула ознак, що заперечували композиційні норми класицизму: виокремлення основних структурних мотивів в драматизовані уривки, композиційна інверсія, навмисна завуальованість минулого героя і його подальшої долі, присутність ліричного автора, який об’єднував матеріал у єдине ціле. Одним із найбільш повних уявлень романтиків про народність стала балада – ліро-епічний жанр, який давав можливість авторам об’єктивно зображувати ліричні ситуації, однак хронотоп балади і казки суттєво відрізнявся. Сюжет народної казки починає розвиватися з конфлікту і завершується повним його вирішенням. Це надає йому “замкнутості”, дозволяє абстрагувати зміст казки у часі і просторі. Унаслідок цього казкова розповідь у цілому набуває ірреальності, з одного боку, а з іншого – метафоричності по відношенню до реальної дійсності. Баладна модальність має іншу специфіку. Зміст балади включається у свій історичний час, а простір не має замкнутості, властивої казці. Одночасно балада не допускає підкресленої умовності, необхідної в казці, оскільки вона повинна “насправді” оволодіти почуттями читача. Варто зазначити, що великого поширення казка-балада в російській літературі не набула.

У зв’язку з посиленням суб’єктивізації, з набуттям жанром власної модальності відбулися суттєві зміни і в жанровій системі романтизму. На відміну від класицизму, системні зв’язки між жанрами слабшають, стають більш пластичними. Це призвело до появи нових жанрів, міжродових жанрових форм, жанрових контамінацій, поліжанризму тощо. Як наслідок, на основі поєднання і схрещення різних жанрових форм виникають нові. До таких нових жанрів належить і літературна казка. Вона ввібрала в себе багато рис романтичної поеми. Передусім авторську казку і поему об’єднує образ автора, хоча в літературних казках, написаних у фольклорному стилі, присутність автора приглушена. Це пов’язано з особливою побудовою фольклорної казки, яка строго підпорядкована певним законам. У фольклорному творі немає автора, оскільки він випадає з самої поетики фольклору. У народних казках може бути виконавець, розповідач, сказитель, але автор як елемент художньої структури відсутній. Оригінальна літературна казка давала можливість авторові висловлювати проблеми свого часу, які його хвилювали, передавати свій душевний стан. Автор літературної казки ніби запрошує читача вступити у гру, пройнятися „карнавальністю” казки, але, увійшовши в замкнутий світ фольклорного твору, не втратити відчуття реальності. Унаслідок цього в літературних казках часто втрачається необхідність у модальних формулах. Від традиційного зачину ( „У деякому царстві...” ) письменники часто відмовляються, а кінцівки („я там був”) замінюються притчею або в скороченому вигляді виступають сигналом закінчення, але не засобом повернення читача до реальності.

На становлення і розвиток літературної казки значно вплинула романтична повість. Процес її формування в Росії мав свої особливості. Якщо в західних країнах романтизм розпочинався з утвердження прозових жанрів, то в Росії на першому плані виявилися поетичні жанри, що було пов’язане з прагненням найбільш повно висловити духовно-психологічний стан людини нового часу. Водночас уже на початку 20-х років XIX століття зростає інтерес російських романтиків до прози. Для формування романтичної повісті величезного значення набув процес взаємодії прози і поезії. Можна виокремити жанрово-структурні ознаки романтичної повісті, які мали витоки в романтичній поемі: заплутаність інтриги, фрагментарність композиції, оповідь від особи автора, раптова, несподівана розв’язка. Отже, російська романтична повість виявилася своєрідним еквівалентом романтичної поеми. Специфічною особливістю конфлікту романтичної повісті є різке протиставлення доброчесного героя і лиходія, що зближує повість і казку, конфлікт якої побудований на протиставленні позитивного і негативного персонажів. Новий жанр романтичної повісті мав свої різновиди: історична повість, фантастична повість, “світська” повість. Для розвитку літературної казки найбільш важливе значення мала повість фантастична, яка почала розвиватися в літературі приблизно з середини 20-х років, коли сформувалося особливе уявлення про категорію фантастичного. Згідно з цим уявленням незалежно від світу, який сприймає людина, існує інший, недоступний світ, що таємниче і згубно впливає на людину і її долю. Усілякі намагання збагнути цей світ призводять людину до загибелі. Фантастика народної чарівної казки інша за своєю природою. Її персонажі живуть в абсолютно замкненому світі, де здійснюються чудеса. Спираючись на фольклорну, авторська казка все ж запозичує від фантастичної повісті притаманну їй романтичну „двосвітність”, що й віддаляє її від народного джерела.

Варто зазначити, що дифузія жанрів, їх взаємопроникнення у прозовій казці спостерігається більш очевидно, ніж у віршованій. Часто навіть самі автори називають свої казки фантастичними повістями, хоч різниця між цими жанрами досить суттєва. Основна відмінність між казкою та фантастичною повістю полягає в особливостях фантастики народних повір’їв та переказів, які складають основу фантастичних повістей, і фантастики народної казки. У народній казці відсутнє уявлення про потойбічний світ як про інший бік буття. Казкова „дійсність”, якими б незвичайними не були персонажі, їх якості і дії, завжди характеризується одноплановістю, тобто, і казкові герої, і сили, з якими вони ведуть боротьбу, представлені як даність. Вони не містять у собі ніякої таємниці і не вимагають аргументації. У повісті фантастичне вимагає додаткової мотивації. Крім того, народна чарівно-фантастична казка, як правило, оптимістична, бо її герої перемагають негативні сили зла.

Таким чином, на формування літературної казки першої половини XIX століття мали особливий вплив романтична поема і романтична повість, які, взаємодіючи з фольклорною казкою, вводять її в романтичну літературу. Наприкінці 30-х років фантастична повість утрачає своє значення у зв’язку з виникненням “натуральної” школи. Але літературна казка як важлива складова романтичної літератури набуває нового життя в творчості письменників другої половини XIX століття – Л.Толстого, Вс.Гаршина, Д.Мамина-Сибіряка та інших.

У третьому розділі “Синтез елементів чарівної казки і романтичної поеми у віршованій літературній казці” аналізуються твори О.Пушкіна, В.Жуковського, П.Єршова, М.Язикова, П.Катєніна, М.Нєкрасова, розглядається характер взаємодії їх казок з фольклорними джерелами, виявляється ступінь близькості до романтичної поеми.

У першому підрозділі “Особливості трансформації сюжетно-образної структури фольклорної казки у творах О.Пушкіна та П.Єршова” розглядаються казки-поеми, автори яких, переосмислюючи фольклорний матеріал, створювали шедеври, близькі за своєю структурою до народних казок. У них письменники використовували лише один фольклорний сюжет або поєднували в єдине ціле декілька сюжетів чи мотивів.

Літературна казка в творчості О.Пушкіна представлена в декількох жанрових різновидах. Хоча О.Пушкіним було написано лише п’ять казок, можна говорити про їх внутрішньожанрові відмінності: серед них можна виділити ліричні казки-поеми („Сказка о царе Салтане”, „Сказка о мертвой царевне и о семи богатирях”) і казки-притчі з різноманітним наповненням притчевого змісту (моральна притча „Сказка о попе и работнике его Балде”, соціальна притча „Сказка о рыбаке и рыбке”, філософська притча „Сказка о золотом петушке”). Зміна співвідношення індивідуального і колективного, фольклорного і літературного начал у текстах казок поета свідчить про еволюцію жанру в його творчості. Переносячи фольклорний матеріал в писемну літературу, поет таким чином відкриває нові шляхи для розвитку літературної казки.

Використовуючи сюжети і мотиви світового фольклору, О.Пушкін створив оригінальну казку, глибоко національну за звучанням. Перший зразок роботи з фольклорним матеріалом він продемонстрував в поемі “Руслан и Людмила” (1822). Особливо цікавий у цьому контексті пролог, у якому знайшли відображення найважливіші закономірності російської народної казки і одночасно виявився індивідуальний підхід автора до переосмислення фольклору. У роботі детально розглянуті особливості побудови казкового пролога, його образна система і зроблений висновок про те, що вступ до поеми – це ланцюг мотивів російської народної казки, об’єднаних спільним місцем дії, обов’язковими для народної казки законами художньої композиції. Одночасно в епічну канву народної казки вплітається ліричне начало.

У період Болдинської осені 1830 року Пушкін створює “Сказку о Медмедихе” та “Сказку о попе и работнике его Балде”. За жанрово-стильовими ознаками до них близька і “Казка про рибалку та рибку”, написана в 1833 році. Аналіз казок дає можливість ствердувати, що Пушкін, контамінуючи різні жанри фольклору, зумів створити казки-поеми з народною стильовою основою. Кумулятивна композиція казок у тісному взаємозв’язку з повторами фольклорного характеру дала змогу авторові повною мірою використати особливості вільного вірша. У дисертації детально аналізуються джерела казок, їх композиція, особливості образної та мовної системи.

Друга група казок – казки-поеми, на відміну від народних, сповнені ліричного змісту, що зближує їх з романтичною поемою. У цих казках О.Пушкіна була подолана традиційна „замкнутість” фольклорної казки. Час і простір поступово набули реальних рис сучасності. „Зло”, яке у фольклорній казці має, як правило, фантастичне пояснення, під пером письменника набуло досить точної номінації. Можна стверджувати, що Пушкін у цьому випадку вступив у суперечність із канонами фольклорної казки, яка не допускала інакомовності. Посилення алегорії привело до появи в казках Пушкіна символічних образів (Золотого півника, Золотої рибки), цифрової символіки.

Незважаючи на велике значення фольклорного матеріалу, казки О.Пушкіна – це твори, у яких чітко виявляється авторське начало. На відміну від народних казок, епічних у чистому вигляді, у віршованих казках поета відчутне його прагнення до ліричного самовираження. Саме ця риса – ліризм – зближувала пушкінську казку з романтичною поемою, але до середини 30-х років казка як жанр у творчості О.Пушкіна була вичерпана. Отже, пушкінський фольклоризм перейшов у нову якість: він виходить за рамки конкретних жанрів і стає благодатним підґрунттям для розвитку його прози.

Продовжувачем традицій О.Пушкіна в жанрі літературної казки був П.Єршов – автор “Конька-горбунка” (1834). Аналіз казки свідчить, що цей твір – яскравий зразок контамінації сюжетів і мотивів, побудований за законами фольклорної казки. Виклад подій у казці “Конек-горбунок” стилізований під усну розповідь зі зверненнями до слухачів, поясненнями-ремарками, які поєднують сюжетну дію. Такий тип розповіді пов’язаний із фольклорною традицією, але образ персонажа-наратора у Єршова відрізняється від народного сказителя тим, що він володіє іншим культурним світоглядом. Він хоча і не виходить за рамки казкової розповіді, проте зсередини розширює його потенціальні можливості шляхом додавання нових реалій, розбудовою просторово-часових рамок зображуваного світу.

На відміну від народної казки, Єршов підсилює роль чудесного помічника (Горбоконика) який перетворюється на вірного товариша Івана-дурня. До того ж П.Єршов змальовує Горбоконика як носія певного характеру. При цьому Іван-дурень не втрачає своєї активної ролі. Підкреслюючи значимість помічника, автор одночасно акцентує увагу на провідних рисах характеру головного героя.

П.Єршов слідом за О.Пушкіним сприяв розвиткові віршованої казки. Але якщо в казках О.Пушкіна відчувається літератор, який по-своєму інтерпретує народні сюжети, то П.Єршов є ніби співавтором народних казкарів. Час і місце дії в тексті „Конька-горбунка”, як і в народній казці, не визначені. Автор весь час поєднує фантастичний простір із земним, казковий час – із реальним. Переплетення граней чарівної і побутової казки надає деяким епізодам іронічного звучання, що може сприйматися як ненавмисний жарт, а може перетворюватися у відверте знущання. Індивідуалізуючи текст, поет вносить у нього те, що було невідоме фольклорній казці, – зображення виразного жесту персонажів, – за допомогою чого розкриваються їх душевні порухи й емоційні переживання героїв.

У другому підрозділі “Інтерпретація казкових сюжетів і чарівно-казкової структури в казках-поемах В.Жуковського” аналізуються сатирична казка “Война мышей и лягушек” (1831), “Сказка о царе Берендее” (1831), пов’язана з традиціями російського фольклору, та казка “Спящая красавица” (1831), у якій автор продемонстрував майстерність перетворення німецького та французького фольклорних сюжетів на сюжет чисто російський за своїм колоритом, а також “Сказка об Иване-царевиче и Сером волке” (1845), де розробляються мотиви російського фольклору. В казках В.Жуковського тісно переплітаються традиції російської народної творчості та фольклору народів різних країн світу з традиціями російської епічної поеми. Зауважимо, що специфічно національне виявилося для В.Жуковського лише фоном, у той час, як у казках О.Пушкіна – уся суть у зображенні російського народного світосприйняття. У творчості В.Жуковського літературна казка представлена у декількох різновидах. По-перше, це літературні казки, у яких досить відчутний вплив західноєвропейського фольклору, по-друге, казки, написані за мотивами російської народної творчості.

Казка “Война мышей и лягушек” створювалась як сатиричний твір, пронизаний іскрометним, на межі з гротеском, гумором. В алегоричній формі у ній відображена боротьба представників різних поглядів на літературний процес в Росії. Як відомо, цей твір залишився не завершеним, але він є свідченням того, що народно-казкові елементи В.Жуковський включає у більш складну, літературну систему, і в цій новій системі фольклорні мотиви й образи виступають в іншому, не чарівно-казковому контексті, а тому наповнюються філософським змістом.

„Російські” казки письменника свідчать про його глибокий інтерес до національного фольклору і своєрідне ставлення до нього. Якщо в казках-перекладах позиція автора нейтральна, то в „російських” казках помітний сатиричний спосіб створення характерів персонажів, особливо добрих молодців, яким і робити нічого не треба, оскільки за них діють чарівні помічники. Цікаво, що героями їх можна вважати лише умовно: в „Сказке о царе Берендее” справжньою героїнею виступає Мар’я-царівна, в „Сказке об Иване-царевиче и Сером волке” – Сірий вовк. Світ казкових творів письменника заповнений чарівними предметами й істотами навіть більшою мірою, ніж у фольклорній казці. Проте динамізм розвитку сюжету, композиційне вирішення, характер розповіді сприяли тому, що казки Жуковського стали по-своєму захоплюючими і дотепними. Однією з особливостей його казок, що пов’язувала їх з романтичною поемою, є наявність надто довгих монологів дійових осіб, незвичайно барвистих описів природи. Навіть суто народні вислови автор переробляє у власній манері, зберігаючи при цьому єдність романтичного стилю. Отже, казки В.Жуковського мають більш тісний зв’язок з романтичною літературою, який виявляється в “облагороджуванні” фольклорних сюжетів, у наявності широких ліричних відступів, у глибоких психологічних характеристиках. Письменник висував чіткі вимоги до казок. На його переконання, вони повинні бути звільнені від народних висловлювань, побутових прозаїзмів, тому мова його казок піднесена, у ній переважають елементи романтичного стилю. Відкинувши розмовно-казковий гекзаметр, який використовувався в перекладах казок Гебеля, В.Жуковський досягнув більшої спрощеності віршів. Розширюючи просторово-часові рамки фольклорної казки, поет нерідко вводить у тексти казок реалії, притаманні його сучасності, і, таким чином, руйнує, „розмикає” хронотоп фольклорної казки.

Творча розробка казкових сюжетів привела письменників першої половини XIX століття до створення ще одного різновиду літературної казки, про яку йдеться у підрозділі “Пародіювання сюжету фольклорних творів як один із шляхів створення літературної казки (П.Катєнін, М.Язиков, М.Нєкрасов)”. Пародія є своєрідною формою літературної самосвідомості. У ній відбувається переосмислення ієрархії змістових і формально-структурних елементів того чи іншого жанру. Знаходячись у центрі літературних пошуків часу, пародія провокує переміщення художніх акцентів зображуваного світу.

М.Язиков був знавцем, збирачем і тонким поціновувачем творів усної народної творчості. Він поділяв погляди Є.Баратинського про необхідність вільного і сміливого поводження з пам’ятками фольклору. На підтвердження своїх поглядів М.Язиков написав “Сказку о пастухе и диком вепре” (1835), у якій переробив казку з лубочної збірки “Дедушкины прогулки” (1819). Аналіз казки свідчить про те, що в ній поєднуються традиційні фольклорні мотиви з жартівливими авторськими інтонаціями, коли він глузує з критики, яка на всі боки тлумачить про народність літератури. Автор підсміюється і над казковим жанром, що ввійшов у моду, маючи на увазі не лише „високі” зразки жанру, а й ті підробки і наслідування, які виникли в літературі 30-х років XIX століття. Особлива композиція казки, психологізація персонажів наближують твір Язикова до романтичної поеми.

У питаннях обробки казкового матеріалу особливу позицію займав П.Катєнін. Свою казку “Княжна Милуша” (1834) він сторив на основі поширеного сюжету про Бову-королевича, який у свій час використовували О.Радищев і О.Пушкін. П.Катенін творчо підійшов до розробки відомого сюжету, який став своєрідною підставою для полемічних роздумів автора. Його твір – це контамінація казки і билини, що виявилося передусім у зображенні головного героя Всеслава Голиці. Авторська іронія сприяє створенню дистанції між ліричним героєм і епічним світом казки. Пародійний характер “Княжны Милуши” визначається також наявністю поширених монологів, які нагадують монологи-сповіді героїв романтичних поем. Таким, наприклад, є монолог Проведи, у якому сконцентровані всі поетичні штампи романтичної лексики: вежды, ланиты, младость, сладость і т.п. Монологи контрастують з ліричними відступами, у яких автор розмірковує про свою долю, полемізує з Пушкіним. Композиція казки нагадує побудову романтичної поеми, яка інколи поділялась на пісні. На відміну від О.Пушкіна та П.Єршова, П.Катенін більше орієнтувався на романтичну поему і створив казку, у якій іронічний голос автора руйнує чарівний світ.

Плідним виявилося і звернення до фольклору М.Нєкрасова. Дві його казки “Царевна Ясносвета” (1840) і “Баба-Яга, костяная нога” (1840), безумовно, належать до казок-пародій. Перша казка “Баба-Яга, костяная нога” є своєрідним перегуком з “Русланом и Людмилой” О.Пушкіна. Її художні достоїнства незначні, хоча важливим є прагнення навчатися в О.Пушкіна, наслідувати йому в творчому використанні фольклору. Друга казка про царівну Ясносвіту спочатку мала довгий заголовок, який в остаточному варіанті замінений автором на більш лаконічний, хоча іронічна установка повністю залишилася. Казка близька до “Конька-горбунка” П.Єршова не тільки за змістом, а й за схожою системою персонажів, жартівливою манерою розповіді від імені казкаря та спільністю віршового розміру (обидві казки написані чотиристопним хореєм). Однак казковий сюжет про одруження царевича з донькою Місяця і сестрою Сонця розробляється М.Нєкрасовим своєрідно. Основна відмінність – у пародійному осмисленні подій і характерів персонажів. Так, образи царя Єлисея, його сина Романа змальовані сатирично. Навіть Ясносвіта виявилася не Місяцем, а донькою земного царя Пантелея, такого ж недалекого, як і Єлисей. Пародійно знижений і фінал казки.

Поява казки-пародії свідчить про те, що жанр літературної казки склався повністю, визначилися його канони, які й стали об’єктом пародіювання. Стилізація, „комічно мотивована” (Ю.Тинянов), стає пародією. Предметом пародіювання виявляються особливості нового жанру, стильові установки романтизму, усталені художні прийоми.

Отже, літературні казки-поеми різних письменників, як би ті не ставилися до народної творчості, не збігаються з народною казкою і не ідентичні повністю романтичній поемі. Автори літературних казок ніби запрошують читача вступити у гру, але при цьому не втратити відчуття реальності. Літературну казку з романтичною поемою зближує фігура автора-розповідача, який став жанроутворюючим центром казки-поеми. Формою емоційної присутності автора у казці можна вважати ліричні відступи, розгорнуті описи обстановки дії, емоційно забарвлені пейзажі. Загалом розвиток віршованої казки в літературі першої половини XIX століття проходить в найтіснішому зв’язку з романтичною поемою, але авторська казка шукала самобутні шляхи, що й знайшло відображення у широкому спектрі її жанрових різновидів: казка-стилізація, казка-поема, казка-пародія.

У четвертому розділі “Літературна казка і романтична повість” увага зосереджена на зв’язках авторської казки з романтичною повістю і особливостях використання в ній фольклорного матеріалу.

Романтична повість, як уже було зазначено, розвивалася в трьох напрямках. Найбільш тісно літературна казка була пов’язана з фантастичною повістю, у художній структурі якої виразно окреслюється наявність двох світів – реального і “потойбічного”, що взаємодіють між собою. Романтична „двосвітність” знаходить своєрідне втілення і в авторській казці.

У першому підрозділі “Сказова стилізація як форма синтезу літературних і фольклорних традицій в авторській казці (О.Сомов, В.Даль, М.Лєрмонтов, С.Аксаков)” йдеться про такі літературні казки, в яких поєднуються декілька казкових мотивів. При цьому сюжети або окремі казкові мотиви взаємодіють з мотивами нефольклорного характеру.

О.Сомов, як відомо, одним із перших відзначив, що література кожного народу – це передусім картина його побуту і звичаїв, способу життя, яка яскраво втілилася у фольклорі. Творчість письменника – яскрава ілюстрація різноманітного використання фольклорного матеріалу – від популяризації народних пісень і казок до створення самобутніх творів казкового характеру. Вільно поєднуючи билинні та казкові мотиви, наповнюючи їх власною вигадкою, О.Сомов написав декілька творів, які можна віднести до жанру літературної казки, хоча сам автор дещо по-іншому визначає їх жанр. Першим у цьому ряду знаходиться “Сказание о храбром рыцаре Укроме-табунщике” (1830). У ньому автор не розробляє якийсь окремий билинний чи казковий сюжет, а продовжує тему народного героїчного епосу – тему боротьби народу з ворожими силами. Композиція цього твору відповідає схемі чарівної казки: у ній є зачин, власне казка і кінцівка. Добре знаючи і високо цінуючи майстерність народних казкарів, О.Сомов використовує ритмізовану мову, притаманну народному епічному творові. Синкретизм казкових та билинних елементів спостерігається і в казці “В поле съезжаются, родом не считаются” (1832), але образ головного героя Єлесі не билинний. Він – своєрідний варіант казкового Івана-дурня, за непоказною зовнішністю якого приховані богатирська сила, розум, винахідливість, спритність. Наявність у казках однієї сюжетної лінії, сконцентрованість сюжетної дії, організованої головним персонажем, наближує казку до оповідання.

Інакше розвивається казкова тема в “Сказке о ведмеде Костоломе и об Иване, купеческом сыне” (1830), написаній за мотивами декількох народних казок. На відміну від фольклорних творів, де дія відбувається у незапам’ятні часи (“давным-давно” ) і в невизначеному місці (“в некотором царстве” ), у казці О.Сомова час не такий уже й далекий (“за наших дедов и прадедов”), простір визначений досить чітко (“в лесах во муромских”). Цей прийом дозволив авторові надати подіям історичної достовірності. При цьому важлива роль належить розповідачеві, який прямо оцінює події, висловлює своє ставлення до них.

До казок з оригінальним сюжетом можна віднести і “Сказку о Никите Вдовиниче” (1832). Її особливістю є поєднання реалістичного сюжету з казковим мотивом добування багатства. Трагічна розв’язка твору розкриває етичні уявлення народу – нечесно здобуті гроші не принесуть щастя людині. У цілому казкові твори Сомова тісно пов’язані з фантастичними оповіданнями і повістями, особливістю фантастики яких є те, що в поясненні таємничого позиція розповідача не відділяється від позиції персонажів. У його казках створюється особлива “реальність”, яка не викликає сумнівів у персонажів, у яку не вірить, але сприймає як заданість читач і до якої з іронією ставиться автор.

Серед прозових літературних казок приваблюють казки В.Даля, які можна розподілити на дві групи: казки для дітей і казки для дорослих. Казки для дітей створені переважно на основі традиційних фольклорних сюжетів і є стилізацією народних творів. Від них відрізняються “Русские сказки”, які були створені в 1832 році. Перша з них – “Сказка об Иване, молодом сержанте, молодецькой голове, без роду, без племени, спроста без прозвища” – має адресата – людину, котра зберегла в своїй пам’яті твори дописемної культури. Її сюжет бере свої витоки з групи фольклорних казок про чарівну дружину. Викладаючи популярний сюжет, автор, як і народний розповідач, симпатизує головному персонажеві, котрий подолав перешкоди злих і завидющих придворних. Із чарівними народними казками твір В.Даля зближується в композиційному плані: у ній є зачин, традиційна кінцівка, персонажі різко протиставлені. У сюжеті тісно переплітаються мотиви чарівної казки про мудру дружину, народних новелістичних казок, а також елементи “Повести о Петре и Февронии Муромских Ермолая Еразма” (XVII століття). Зіставлення окремих сцен повісті і казки Даля свідчить про те, що автор добре знав і свідомо використовував літературне джерело, що визначало не лише окремі ходи розповіді, але й манеру викладення.

До збірки “Русские сказки” ввійшла і “Сказка о Шемякином суде и о воеводстве и о прочем; когда-то быль, а нине сказка будничная” (1832). Сатирична повість XVII століття, з якою пов’язаний сюжет казки, творчо переосмислена В.Далем. Він підсилює соціальне звучання традиційного сюжету, вводить у розповідь нових персонажів, не характерних для фольклорної казки. Своєрідне обрамлення утворюють постійні звертання до куми Соломониди і свата Дем’яна. За допомогою цього прийому створюється сказова манера розповіді, пізніше такий прийом блискуче виявився у творах М.Лєскова.

Темою “Сказки о похождениях черта-послушника Сидора Поликарповича на море и на суше, о неудачных и привлекательных попытках его и об окончательном устройстве его по письменной части” (1832) є зображення військової та морської служби в Росії. У російському фольклорі велика група казок побудована на змаганні людини з чортом. Однак у казці В.Даля ситуація незвичайна: не людина продає душу сатані, а сама нечиста сила йде на службу до людей. Це допомагає авторові-казкареві чіткіше висловити думку про непомірні тягарі військової служби, які не витримує навіть чорт. Пряма співвіднесеність фантастичної ситуації з реальним життям утворює алегоричний зміст твору, який підкреслюється його кінцівкою.

Діаметрально протилежна ситуація виникає в “Сказке о бедном Кузе Бесталанной голове и об оборотне Будунтае”, яка не ввійшла до збірки. З циклом “Русских сказок” її пов’язує наявність образу розповідача – свата Дем’яна. Використовуючи мотиви чарівної казки, розповідач поступово підводить слухачів до думки, що досягти благополуччя на землі можна лише, продавши душу нечестивому. Так широко відома в літературі фаустівська тема продажу душі дияволові знаходить своє відображення в казці. Особливе місце в творчості В.Даля займає “Сказка о Георгии Храбром и волке” (1833), записана зі слів О.Пушкіна. У ній автор навмисне змішує часи, замінює кінцівку чарівної казки на нещасливу розв’язку, що зближує казку з повістю.

Отже, казки Даля – своєрідне явище в жанрі літературної казки. У зображенні народного життя вони близькі до “Вечеров на хуторе близ Диканьки” М.Гоголя. Єдність їх підтримується образом розповідача, який надто схожий на Рудого Панька. У казках Даля поєднуються традиції чарівної, соціально-побутової казок та сатиричної повісті XVII століття.

Серед прозових казок вирізняються ті, у яких письменники використовують реалії “чужої” культури. До таких творів належать казки “Ашик-Кериб” М.Лєрмонтова (1837) та “Аленький цветочек” С.Аксакова (1858), які дисертант виокремлює в особливу групу орієнтальних повістей-казок.

Сюжет казки Лєрмонтова має витоки у багаточисленних варіантах розповсюдженого по всій земній кулі сюжету “повернення чоловіка”, або інакше “чоловік на весіллі дружини”. Наявність різноманітних мовних елементів (турецьких, азербайджанських, іранських) дозволила М.Азадовському стверджувати, що казка була розказана Лермонтову місцевим ашугом, у репертуарі й мові якого відбилися різноманітні етнолінгвістичні особливості. Звідси і назва – турецька казка. Аналіз свідчить, що вона повністю відповідає фольклорним варіантам, тобто абсолютно очевидно, що М.Лєрмонтов зафіксував народну казку, точно відтворивши її сюжет і зберігши багато її характерних стилістичних особливостей. Специфікою цієї казки є надзвичайна точність географічних назв. Саме в цьому, на наш погляд, варто вбачати вплив літературних джерел, зокрема нарису чи повісті XIX століття.

Подібною за колоритом до казки Лермонтова є “Аленький цветочек” С.Аксакова. У ній творчо переробляється широковідомий фольклорний мотив зниклої нареченої. Казка Аксакова – це контамінована структура, яка включає в себе не тільки мотиви російської народної творчості, але й східних казок, а також французької літератури. У ній можна виділити окремі наративні сегменти, які дають можливість виявити в структурі казки явища повторюваності і симетрії, характерні для чарівної казки. Мова і стиль її близькі до народних, тобто вплив фольклору досить відчутний. Її зв’язок з літературними жанрами виявляється насамперед у тому, що вона органічно вплітається в одну з найкращих автобіографічних повістей російської літератури XIX століття і стає її невід’ємною частиною. Автор перетворюється на одного із слухачів, котрий стенографічно точно відтворює почуте. “Літературність” твору підкреслюється деякими відступами від казкового канону, вторгненням неказкових реалій у структуру казки. Автобіографічність та сповідальний характер повісті “Детские годы Багрова-внука”, з якою нерозривно пов’язана казка “Аленький цветочек”, свідчать про романтичні пристрасті письменника, який зробив помітний внесок у розвиток повісті про дитинство і для дітей.

У підрозділі “Взаємодія елементів різних жанрів у філософсько-фантастичній літературній казці (В.Одоєвський, Антоній Погорєльський (О.Перовський)” аналізуються “Пестрые сказки” (1832) та “Городок в табакерке” (1834) В.Одоєвського і “Черная курица, или Подземные жители” (1829) Антонія Погорєльського. При цьому основна увага звертається на особливості побудови оригінальних сюжетів, встановлюються зв’язки з фольклорними джерелами і фантастичними повістями XIX століття.

Головна тема “Пестрых сказок” В.Одоєвського – мертвотність тогочасного суспільства. У казках відчутний значний вплив німецького романтизму і одночасно є чимало запозичень із російського фольклору. Аналіз казок збірки, проведений у роботі, дає можливість стверджувати, що різка іронія, яка доходить до сарказму, фантастика, що переростає в гротеск, надають творам В.Одоєвського гостросатиричного звучання. Його образи значною мірою передують галереї гоголівських героїв (“Сказка о том, почему Ивану Богдановичу Отношенью не удалось в светлое воскресенье поздравить своих начальников с праздником”). Ситуація, змальована в казці “О мертвом теле, неизвестно кому принадлежащем”, нагадує випадок з повісті М.Гоголя “Нос”. Фантастика у казці В.Одоєвського не потребує мотивації і сприймається апріорно. При цьому акцент переноситься на фантастичність буденного. Майстерно змальована картина судочинства в одному повіті переростає рамки сатири на мораль провінційних чиновників і розповсюджується на весь суспільний порядок, при якому можна мати прибуток навіть з “мертвого тіла”. Пародія на виховання дворянської молоді звучить у казці “О том, как опасно девушкам ходить толпой по Невскому проспекту”. Її фантастичний сюжет ніби випереджає думки М.Гоголя про згубність сучасного міста, яке розтліває розум і почуття, витравлює з людини все живе і національне. У цьому підрозділі розглядається також казка “Игоша”, яку часто відносять до циклу “Пестрые сказки”. У ній багато побутових деталей, що зближують її з нарисом, однак присутність дитячої уяви надає їй відтінку фантастичності. На відміну від фантастичних повістей, у творах Одоєвського переважає казковість, яка, з’єднуючись з побутовим фоном, набуває алегоричного характеру. Створивши цикл “Пестрые сказки”, В.Одоєвський виступив родоначальником сатиричної казки, попередником М.Салтикова-Щедріна. Крім того, „Пестрые сказки” і „Сказки дедушки Иринея” поєднуються в єдиний смисловий ряд, в якому узагальнюючим компонентом виступає поетика містеріальності.

Водночас В.Одоєвського можна вважати першим письменником, який поєднав казковий вимисел і просвітницький пафос. Свідченням цього є казка “Городок в табакерке”. Сучасна письменникові критика порівнювала її з казками німецьких письменників-романтиків, але на відміну від них, російський письменник і його герой Миша не претендують на глибоке осягнення природи, її явищ, як це відбувається в казках Гофмана, де прийом одухотворення речей пов’язаний зі страхом перед нівелюванням людської особистості або відчуттям грізної влади речей і побуту в оточуючому світі (“Золотой горшок”, “Щелкунчик”). У науковій казці В.Одоєвського відбилися дидактичні ідеї, серед яких головною письменник вважав навчання дитини мислити, аналізувати отримані знання, бачити внутрішні зв’язки між ними, озброїти навичками самостійної роботи. Тому в його творі, крім основного сюжету, немає інших сюжетних ліній, які інколи вводяться для зацікавлення, а саме цікаве знаходиться в пізнавальному матеріалі. Сюжет казки, який розвивається досить плавно, стилістично рівне викладення матеріалу дає підстави стверджувати, що казка В.Одоєвського є класичним зразком науково-художньої літератури для дітей.

Серед прозових казок нефольклорного характеру особливе місце належить казці Антонія Погорєльського “Черная курица, или Подземные жители” (1829). Єдине, що зв’язує її з фольклорними чарівними казками, – мотив незвичайної подорожі та чарівний предмет (зернятко). У казці поєдналися реальне і фантастичне, до того ж, реальне є своєрідним обрамленням чудесних подій. У ній можна виявити ремінісценції з казок Л.Тіка, Гофмана, братів Грімм. Однак Погорєльський створює оригінальну розповідь про пригоди маленького Альоші: усі події, які відбуваються в казці, не виходять за межі дитячого розуміння. Земні картини поступово змінюються зображенням картин підземного життя, що нагадують ті ж земні. Автор уникає абстрактної інформації, а подає все через точні деталі. В описі конкретно-історичної обстановки, петербурзького побуту і міського пейзажу кінця XVIII століття багато конкретних деталей. У роботі розглядаються прийоми створення характерів, виявляється значення символізації для розкриття основної ідеї твору.

Висновки

Дисертація завершується висновками, у яких узагальнено результати дослідження.

Літературна казка першої половини XIX століття пройшла складний шлях становлення. Її розвиток тісно пов’язаний з народною чарівною казкою. У жанровій системі романтизму вона займає особливе місце. Виникненню авторської казки в російській літературі передувала розвинена і добре освоєна традиція фольклорної казки, значний досвід переробки уснопоетичних казкових сюжетів і мотивів. В епоху романтизму літературна казка склалася як самостійний літературний жанр, сформувалися її основні жанрові різновиди. Цьому сприяло те, що саме з розвитком романтичного напрямку значно зріс інтерес до усної народної творчості. Шукаючи нових шляхів розвитку мистецтва, письменники звернулися до національних традицій, народного світобачення, втіленого у фольклорі. Митці наслідували не лише його формальні засоби, а й проймалися духом народної творчості. Казка постала в романтичній свідомості як утілення сенсу поетичної творчості, оскільки завдяки своїм жанровим особливостям давала простір уяві і абсолютній свободі художника. Вона, відповідно до романтичного розуміння, допомагає творити автономний світ мистецтва. З такої точки зору можна стверджувати, що для російських романтиків казка виявилася тією формою, у якій глибоко розкрилися особливості романтичного світовідчуття і його специфічно національні художні принципи.

Художній світ літературної казки формується внаслідок взаємодії фольклорної традиції і провідних жанрів свого часу. Вплив народної казки на авторську, безумовно, величезний, але, розвиваючись за законами літератури, до середини XIX століття літературна казка переживає кардинальну трансформацію.

Першим етапом входження казки в літературу виявилися її переказ і обробка. Яскравим прикладом можуть слугувати спеціально написані для дітей казки В.Даля, у яких уведення дидактичних сентенцій віддаляє авторську казку від фольклорної, хоча канва народного першоджерела повністю зберігається. Одночасно все очевиднішою виявляється близькість літературної казки до провідних жанрів романтизму – поеми або повісті: більш напружений і складний сюжет, авторські ліричні відступи, поширені описи природи, психологізація персонажів. Незважаючи на це, літературна казка все ж зберігала тією чи іншою мірою особливості фольклорної казки: наявність фантастичного вимислу, особлива композиція, традиційна систему персонажів, замкнутість простору і часу, особливий тип розповіді.

Загалом для літературної казки доби романтизму властиве тяжіння до опанування типовою для народної казки поетикою та перенесення її на літературну основу. Цей процес здійснювався у кількох напрямках:

  • збереження фольклорного сюжету або окремих його мотивів; замкнутість просторово-часових відносин; традиційної для чарівної казки системи персонажів і чарівно-казкової топіки;
  • елімінація (відкидання) несуттєвих, з точки зору поетики романтизму, композиційних елементів чарівної казки (зачинів, кінцівок, другорядних персонажів) при збереженні окремих мотивів;
  • трансформація елементів чарівної казки (композиційних, функцій дійових персонажів, поглиблення психологічних характеристик тощо) і включення їх в оригінальні сюжети.

Про характер трансформацій необхідно говорити детальніше, оскільки він міг здійснюватися в різних варіантах. По-перше, це оціночна інверсія, тобто такий процес, коли те, що було позитивне, стає негативним і навпаки. Цей вид трансформації торкнувся передусім системи персонажів чарівної казки. Так, у фольклорній традиції цар, як правило, ідеалізується, він справедливий, добрий, хоробрий. У романтичній авторській казці образ царя часто іронічно знижений. Головний персонаж фольклорної казки (протагоніст) завжди позитивний. У романтичній казці його оцінка теж може суттєво змінюватися. У композиційному центрі авторської казки може виявитися не герой, а антигерой (жадібна баба у Пушкіна, цар Дадон). Особливо цей процес помітний у казках-пародіях, де переосмислюється значна частина структурно-семантичних ознак фольклорної казки. По-друге, набуття певним явищем амбівалетного значення. Наприклад, північ у фольклорі однозначно негативна. Виняток становлять лише закляття, у яких вона набуває значення позитивного. У літературній казці, як і в романтичних творах, ніч набуває значення поетичного, піднесеного. Змінюється і значення чарівного помічника. З одного боку, він – представник потойбічного світу (у міфологічному прообразі казки – царства мертвих), а з іншого – чудесний помічник (Золота рибка, Золотий півник, Горбоконик) часто поєднується з реальним (а не фантастичним, як у фольклорі) простором. Позитивний герой романтичної казки також виявляється амбівалентним, таким, який має як позитивні, так і негативні риси (Іван-дурень у Єршова, старий із казки Пушкіна, пастух в казці Язикова та ін.). По-третє, процес поляризації, коли те, що було амбівалентне, стає або однозначно позитивним, або однозначно негативним. У романтичній казці досить важко відшукати таку однозначність. Хіба що в казках-стилізаціях В.Даля, які найбільш тісно наближаються до фольклорної традиції.

Ураховуючи все сказане, можна побудувати внутрішньожанрову типологію літературної казки. Серед авторських казок слід виділити насамперед літературну казку-стилізацію, зв’язок якої з фольклорними джерелами найбільш очевидний. Це поетична казка П.Єршова і прозові казки В.Даля, М.Лєрмонтова, С.Аксакова. Можливо, визначення “казка-стилізація” і не зовсім точне, оскільки йдеться не про пряме наслідування, а про індивідуально-авторське переосмислення фольклорного матеріалу. Але у дослідженні воно прийняте як робоче. Найближче до фольклорних форм знаходилася прозова казка-стилізація, яка за жанровими ознаками наближалася до повісті чи оповідання. Їй притаманна архаїчна наративна організація з установкою на усне народне мовлення, саме в ній виникає образ розповідача з народного середовища. Таким казкам властива імітація усного виконання, яка досягається за допомогою прямого звертання до слухачів, використання елементів розмовної мови, додаткових пояснень-ремарок, різких переходів від викладу однієї ситуації до іншої, використання елементів казкової обрядовості – типових формул, символіки чисел, традиційних приказок, зачинів, кінцівок. В основі казок такого типу лежать фольклорні сюжети про Івана-дурня, про молодильні яблука, про Жар-птицю, про продаж душі нечистому тощо. Ці авторські казки складніші за фольклорні, бо письменники доповнюють традиційні сюжети новими епізодами, які сконструйовані за їх зразком, або поєднують декілька різних сюжетів в один (наприклад, епізод битви царівни Лебеді з Коршуном у казці О.Пушкіна, не зафіксований у жодному фольклорному першоджерелі – він сконструйований автором за народними зразками).

При цьому традиційні фольклорні сюжети й образи набували у казках романтиків суб’єктивно-емоційного трактування, що найпослідовніше виражалося в казковій творчості В.Даля. Зображуючи реальну дійсність, письменник використовує при цьому пушкінський прийом – принцип подвоєння сюжету і казкових чудес. Одним із значних літературних засобів, який використовував Даль-казкар, є введення персонажа-розповідача. Саме в цьому – продовження традицій О.Пушкіна і одночасно новий крок у розвитку авторської казки. У В.Даля персонаж-розповідач – казкар-балагур зі своїм стилем мовлення, у якому перевага надається народному слову. Отже, В.Даль зробив помітний внесок у розробку різних варіантів сказової форми розповіді, розвиваючи особливий вид фольклорного сказу. Тому доцільно говорити про те, що він не тільки створив свій різновид літературної казки, а й став предтечею нової жанрової форми в літературі, яка сприяла виникненню „Левши” М.Лєскова та „Малахитовой шкатулки” П.Бажова.

У питаннях обробки фольклорно-казкового матеріалу близький до Даля О.Сомов, один із попередників М.Гоголя. Він досить вдало синтезував фольклорне і літературне начала, написавши декілька оригінальних творів в жанрі літературної казки. У російському фольклорі письменника приваблювали переважно героїчні теми, тому його творам притаманне змішування билинних і казкових образів і мотивів. У 30-і роки фольклор використовується О.Сомовим не лише як ілюстрація окремих особливостей світосприйняття народу, а й служить засобом зображення народного розуміння й оцінки різноманітних життєвих явищ. Ось чому письменник усе більше уваги приділяє зображенню побуту і, користуючись схемами романтичних творів, порушує романтичні канони (оповідання „Видіння наяву”, повість „Велетенські гори”).

Серед стилізованих казок-повістей помітне місце займають орієнтальні казки М.Лєрмонтова і С.Аксакова, у яких яскраво виділяється етнографічний елемент і досить відчутна апеляція до „чужої” культури. Їх казки – це, з одного боку, прямий переказ фольклорних сюжетів, а з іншого – цілком оригінальні твори в руслі психологічних казкових повістей, які були досить популярними у другій половині XVIII століття і одержали нове життя в романтичній літературі XIX століття. Літературна казка, ураховуючи художній досвід жанру повісті, зберігала і деякі риси традиційного фольклорного епосу. Контамінація жанру казки і фантастичної повісті надавала авторові більшої свободи і в способі викладу матеріалу, і в побудові твору.

Композиційно прозові казки-стилізації дуже близькі до народних. Їх структура виявляє пряме відношення до фольклорної традиції. Часто вони розпочинаються приказками, правда, функції їх дещо інші, ніж у народних. Так, у казках В.Даля приказка не просто готує слухача до сприйняття тексту: у ній автор декларує свої принципи, своє ставлення до світу. Зачини і кінцівки в казках-стилізаціях також нагадують фольклорні. Дія найчастіше відбувається в невизначеному місці (у деякому царстві), час дії також збігається з фольклорним. Інколи виникає посилання на певну соціально-історичну епоху, і відбувається руйнація казкового часу. Генетичні риси просторово-часових координат фольклорної казки трансформуються під дією сучасної письменникові дійсності, однак у такому типі авторської казки основа семантичного ядра казкового хронотопу все ж зберігається. Результатом стилізації є двоголосе усно-монологічне висловлювання. У той час, як монолог в народній казці характеризується однолінійною безпристрасністю, у текстах В.Даля, М.Лермонтова, С.Аксакова з’являється персонаж-оповідач, свідомість якого відмінна від авторської.

Від прозової казки дещо відрізняється віршована казка-стилізація. Яскравим прикладом є твори О.Пушкіна і П.Єршова. У них підсилюється романтична „напруженість” сюжету, який складається з поворотних вузлів, драматичних зіткнень, що створюються шляхом уведення додаткових сцен. Необхідно зазначити, що сама віршована форма віддаляє її від фольклорного зразка, хоч і в цьому випадку автори намагаються зблизити мову розповідача чи героя-оповідача з розмовною мовою, широко застосовуючи прислів’я, приказки, казкові формули. У сюжеті цих казок також чітко виявляються фольклорні мотиви, які вільно контамінуються авторами. Так, у казці Єршова поєднуються мотиви багатьох російських народних казок: про Василису Премудру, про Жар-птицю, про Сивку-бурку тощо. Поштовхом до розвитку казки-поеми слугували казки О.Пушкіна. Синтез літературного і фольклорного стилів він здійснив на основі народної казки, намагаючись відтворити її власний зміст і поетичну будову. На відміну від своїх попередників, О.Пушкін окреслив шляхи взаємовідносин фольклору і літератури не через мотиви, а через жанри, зберігаючи їх найважливіші ознаки. Значно реформуючи жанр народної казки, письменник створив ліричну казку-поему і казку-притчу. У його творах відчувається романтична роздвоєність, яка на метафізичному рівні розуміється як вічна і непримиренна боротьба добра і зла. Наступник О.Пушкіна П.Єршов створив свій варіант казки-поеми, яка тісніше пов’язана з фольклором. Індивідуалізація персонажів шляхом зображення їх виразної жестикуляції дає можливість стверджувати, що автор вносить у свій твір нові елементи, не властиві народній казці.

Казки-поеми В.Жуковського вирізняються вишуканістю і піднесеністю стилю. Це пояснюється його поглядами на дитяче виховання і навчання, оскільки більшість казок написані ним спеціально для дітей. Своєрідність Жуковського-казкаря виявилася в поєднанні традицій західноєвропейського і російського фольклору. При відборі казкових фольклорних сюжетів, виражально-зображальних засобів знайшли втілення художньо-естетичні установки Жуковського-романтика: героям своїх творів він надає витонченості, а використані ним виражально-зображальні засоби часто складні і дуже віддалені від фольклорних.

У цілому в казках-поемах відчутніші прямі емоційні оцінки зображуваного. Їм притаманний різко окреслений драматичний сюжет, характерний для ліро-епічної поеми. Художній досвід романтичної поеми давав можливість письменникам ясніше визначити авторську присутність у тексті. „Паралелізм двох ліній” (Ю.Манн) – ліричної (авторської) і епічної (яка відноситься до головного персонажа) – суттєвий і для романтичної казки-поеми. Авторська присутність в казці, як і в романтичній поемі, виявляється насамперед у вступі або кінцівці, тоді як сама дія найчастіше звільняється від неї.

До літературних казок, які набули поширення в першій половині означеного століття, ми відносимо і літературні казки-пародії М.Язикова, П.Катєніна, М.Нєкрасова, де іронія набуває характеру постійного критичного вивищення художника над власним висловлюванням. У них також широко використані мотиви народних казкових сюжетів і традиційні фольклорні образи, однак вони іронічно переосмислюються письменниками. Проте якщо в казках-стилізаціях автор прагне до найбільш точного, адекватного відтворення фольклорного „пражанру”, його стилю, розповідної манери, то в казках-пародіях відчутне значне дистанціювання від фольклорного зразка. Точка зору автора-розповідача в пародії не збігається з точкою зору персонажа, між ними виникає іронічна відстань. Можна виділити ракурс автора, який зображує істинний стан речей, і більш вузький ракурс персонажа, який його або взагалі не бачить, або не розуміє істинного змісту, що й створює комічний ефект. Іронія в таких казках не переходить зі сфери ліричної в епічну. Скажімо, у П.Катєніна іронія торкається не стільки сюжету, скільки виявляється в ліричних відступах, які пародіюють монологи романтичних героїв, в авторських оцінках того, що відбувається, своєрідною грою з ходом дії. Однак яких би форм не набувала віршована літературна казка, у ній відчутні зв’язки з романтичною поемою. Це знаходить своє вираження передусім у виведенні на перший план автора-розповідача, який, довільно розташовуючи епізоди, перемежовує їх з ліричними відступами.

Спроби створити нефольклорну літературну казку знайшли відображення в казках В.Одоєвського і А.Погорєльського. Найчастіше це твори, сюжети яких не мають аналогів в усній народній творчості, але містять у собі окремі фольклорні мотиви й образи. Такі казки нерідко мали багато спільного з повістю чи оповіданням. Закріпленість мотиву за певним сюжетом, що простежується у фольклорній казці, у цьому випадку часто порушується, комбінація мотивів і образів повністю підкоряється авторському задумові. Оповідь у таких казках не стилізується під народну розмовну мову, вони наближаються до фантастичної повісті, яка набула поширення в епоху романтизму. У такому типі казки фантастичні топоси (наприклад, підземне царство) співвіднесені і протиставлені реальним. Так, у казці А.Погорєльського Петербург – величаве місто – протиставлений підземному чарівному царству, художній час поєднує в собі історичний і біографічний, що й відрізняє його від казкового хронотопу. Для прозової казки, як і для всієї романтичної літератури в цілому, притаманний мотив втечі в інші форми життя – світ дитинства, утопії, де можливі природні реакції на суперечності реального життя („Игоша” В.Одоєвського). Однак якщо твори А.Погорєльського пов’язані з народною творчістю хоча б на функціональному рівні, то в казках В.Одоєвського такий зв’язок ледь відчутний, вони вирізняються вишуканою фантастикою і часто переходять у гостросоціальний гротеск. Казки обох письменників – це перший досвід реконструкції казкового жанру на власне літературній основі. Їх фантастичний світ сприймається як незалежна від людини даність, що простежується і в чарівних народних казках. Але фантастика казок В.Одоєвського меншою мірою пов’язана з фольклорною основою і є чистим вимислом автора. Письменник за допомогою гротеску поглиблено аналізує сучасну йому дійсність. Розвиваючи традиції нефольклорної казки, він підготував ґрунт для появи сатиричних казок М.Салтикова-Щедріна і повістей М.Гоголя. Крім того, В.Одоєвський змалював якісно новий тип розповідача – Іринея Модестовича Гомозейка, який, на відміну від фольклорного, є вченим, філософом, просвітителем. Він одночасно і „низовий” герой, як Іван Петрович Бєлкін О.Пушкіна, тільки дещо інший його варіант (столичний). Цей образ навмисне знижений, хоч у ньому відбитий власний життєвий і творчий досвід письменника.

Літературна казка в жанровій системі романтизму посідає одне з центральних місць. Романтиків приваблювала форма казки, яка давала можливість лаконічно і глибоко висловити своє ставлення до зображуваного, поєднати точки зору персонажа й автора. Вона виявилася тією формою, яка найбільш точно і глибоко передавала „дух народу”. Перенесення в казковий світ – свого роду втеча від реального світу, в той час як казкова „реальність” виявлялася аналогом романтичної „двоствітності”. Особливість літературних казок виявляється в переплетенні реального та ірреального, суб’єктного та об’єктного, їх чарівність ніби зменшується до простої незвичайності, але і цього інколи досить, щоб художній твір усвідомлювався як казка. Так авторська казка проходить в літературі романтизму етапи самовизначення і самозаперечення, що засвідчує самостійність і життєздатність цього жанру.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

  1. Русская литературная сказка первой половины XIX века. – Днепропетровск: Изд. ДНУ, 2001. – 139 с. (10,8 др. арк.).
  2. Романтизм и русская литературная сказка первой половины XIX века. – Полтава: ООО „АСМИ”, 2003. – 251 с. (15,1 др. арк.).
  3. Скарби нашого дитинства. (З історії публікацій українських народних казок) // Збірник наукових статей Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Г.Короленка. Серія філологічна. – Полтава, 1998. – С. 69-73.
  4. Літературна казка у творчості М.Язикова // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип. 2 (5) – Полтава, 2000. – С. 18-27.
  5. К вопросу об особенностях сказки П.Катенина “Княжна Милуша” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія “Літературознавство”. Вип.1 (25). Харків, 2000. – С. 89-95.
  6. К вопросу о фольклорних источниках сказок А.С.Пушкина (Синтетический характер сказки “Как весенней теплою порою...”) // Литература в контексте культуры: Сборник научных трудов. – Днепропетровск, 2000. – С. 166-172.
  7. Особенности жанра сказки в творчестве П.А.Катенина // Литература в контексте культуры: Сборник научных трудов. – Днепропетровск, 2000. – С. 130-136.
  8. Фантастическое и реалистическое в сказке А.Погорельского “Черная курица, или Подземные жители” // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. Вип. 10. – Ізмаїл, 2001. – С. 116-119.
  9. Жанр мрії та фантазії. До поняття “літературна казка” в українському й російському літературознавстві // Рідний край: Науково-публіцистичний, художньо-літературний альманах. – Полтава, 2000. – № 1. – С. 84-88.
  10. Незвичайні метаморфози казки П.Єршова “Горбоконик” // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія “Літературознавство”. Вип.2 (26). Харків, 2001. – С. 41-45.
  11. Рудый Панько и Ириней Гомозейко (рассказчик в гоголевских “Вечерах…” и сказках В.Одоевского) // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип. 4 (25) – Полтава, 2002. – С. 41-46.
  12. Элементы волшебной сказки в “Песне о вещем Олеге” А.С.Пушкина // Литературоведческий сборник. Вып. 9. – Донецк, 2002. – С. 66-72.
  13. Володимир Даль і Україна: До 200-річчя з дня народження письменника // Рідний край: Науково-публіцистичний, художньо-літературний альманах. – Полтава, 2001. – № 2 (5). – С. 134-138.
  14. Категорія “пам’яті жанру” і літературна казка // Вісник Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького. Вип. 32. – Черкаси, 2002. – С.21-26.
  15. Немецкий романтизм и В.Ф.Одоевский // Література в контексті культури: Збірник наукових праць. Вип. 8. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 221-229.
  16. Мировое дерево как центр повествования в произведениях А.С.Пушкина // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія літературознавство. Вип. 1 (33). – Харків, 2003. – С.19-23.
  17. До питання про фольклорні та літературні джерела казки С.Аксакова “Червоненька квіточка” // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “філологічні науки”. Вип. 3 (30). – Полтава, 2003. – С.30-35.
  18. Елементи фольклорної казки у неказковій прозі В.Г.Короленка // Рідний край: Науково-публіцистичний художньо-літературний альманах. – Полтава, 2003. – № 1 (8). – С.91-94.
  19. Категория „памяти жанра” в структуре сказок А.С.Пушкина // Крымский Пушкинский научный сборник. Вып. 3 (12) „Русская культура и славянский мир”. – Сімферополь, 2003. – С.13-19.
  20. Синтез літературних та фольклорних традицій в казковій творчості О.Сомова // Література в контексті культури: Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 8-18.
  21. До проблеми типології російської літературної казки першої половини XIX століття // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “філологічні науки”. Вип. 1 (35). – Полтава, 2005. – С.30-35.
  22. Подорож до країни наших мрій (Л.Ф.Баум “Чарівник країни Оз”) // Вікно в світ: Зарубіжна література: Наукові дослідження, історія, методика викладання. – 1999. – № 6. – С. 82-86.
  23. Американська літературна казка та особливості її сучасного сприйняття // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “Філологічні науки”. – Полтава, 1999. – С. 79-86.
  24. Про синтетичний характер казки Валерія Шевчука “Ілля Мурин” // Рідний край: Науково-публіцистичний, художньо-літературний альманах. – Полтава, 2000. – № 2. – С. 70-72.
  25. “Життя – прекрасна казка”. (Про жанр літературної казки у творчості М.К.Рериха) // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип. 5 (19) – Полтава, 2001. – С. 175-179.
  26. Литературная сказка в творчестве В.Шукшина (“До третьих петухов”) // Література в контексті культури: Збірник наукових праць. Вип. 10. – Дніпропетровськ, 2002. – С.134-138.
  27. Щоб глибше осягнути ідейно-естетичний зміст твору (Урок порівняльного аналізу казок О.Вайльда „Хлопчик-зірка”, А. де Сент-Екзюпері „Маленький принц”) // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2004. – № 10. – С. 31-32.
  28. Н.В.Гоголь и Н.М.Языков // IV Гоголівські читання: Збірник наукових статей. – Полтава, 1997. – С. 79-84.
  29. Мир детства в сказках Джанни Родари // Вивчення світової літератури в школі та вузі: Збірник науково-методичних статей. – Полтава, 1998. – С. 56-61
  30. Олександр Олесь і дитяча література // Вісник Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Г.Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип.1. Полтава, 1998. – С. 28-33.
  31. Сказочные элементы в “Вечерах на хуторе близ Диканьки” Н.В.Гоголя // V Гоголівські читання – Полтава, 1999. – С. 90-94.
  32. Элементы сатирической сказки в рассказе В.Г.Короленко “Сон Макара” // В.Г.Короленко – людина, громадянин, письменник: IV Короленківські читання: Збірник наукових праць. – Полтава, 2002. – С. 54-57.
  33. „Память жанра” волшебной сказки в типологическом и функциональном осмыслении // Східнослов’янська філологія: Збірник наукових праць. Вип. 3. – Горлівка, 2003. – С. 96-101.
  34. Жанр казки у творчості Оксани Іваненко // Літературне краєзнавство: Збірник наукових праць. – Полтава, 2002. – С. 39-45.
  35. Образ мирового дерева в творчестве А.С.Пушкина // Знак. Символ. Образ. Вып. 6. – Черкассы, 2002. – С. 25-27.
  36. Специфика поэтической системы восточнославянской волшебной сказки // Східнослов’янська філологія. Вип. 1. – Донецьк, 2002. – С. 28-34.

Анотація

Дереза Л.В. Російська літературна казка першої половини XIX століття в жанровій системі романтизму. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 – російська література. – Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського, Сімферополь, 2005.

У дисертації досліджується російська літературна казка письменників першої половини XIX століття, виявляються закономірності її розвитку та місце серед інших жанрів романтичної літератури. Автор обстоює думку про зумовленість еволюції авторської казки універсальним характером фольклору та особливостями розвитку романтичної літератури.

На підставі аналізу значного літературного матеріалу виокремлюються основні типи літературної казки означеного періоду, які тісно пов’язані з провідними жанрами романтичної літератури – романтичною поемою й повістю: казка-стилізація, казка-пародія, казка-поема, прозова казка з оригінальним сюжетом тощо.

Ключові слова: міф, міфопоетика, фольклор, казка, стилізація, пародія, літературна казка, романтизм, романтична поема, романтична повість.

Summary

Dereza L. Russian literary tale of the fist part of XIX c. in genre system of Romanticism. – A manuscript

The thesis is submitted for Ph. D. degree in the specialization 10.01.02 – Russian literature. – Vernadskyj national University, Simferopol, Ukraine, 2005.

Literary tale of the Russian writers of the 1 part of the XIX c. is researched in the dissertation, conformities of its development and its place among other genres of the romantic literature are come to light author comes the conclusion about determiner of the author’s tale evolution by general character of folklore and by objective development of romantic literature.

Due to the analysis of literary material the main types of literary tale of the certain period, which closely connected with the main genres of romantic literature are determined as romantic poem and novel: a tale-stylization, a tale-parody, a tale-poem or a prose tale with original plot or so.

Key words: myth, mythopoetic, folklore, tale, stylization, parody, literary tale, romanticism, romantic poem, romantic novel.

Аннотация

Дереза Л.В. Русская литературная сказка первой половины XIX века в системе жанров романтизма. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.02 – русская литература. – Таврический национальный университет имени В.И.Вернадского, Симферополь, 2005.

В диссертации исследуется русская литературная сказка первой половины XIX века в ее связи с ведущими жанрами эпохи романтизма – повестью и поэмой. Используя фольклорный и литературный материал, автор показывает обусловленность развития жанра литературной сказки универсальным характером волшебной сказки и особенностями развития романтической литературы.

На основе сопоставления романтического типа мышления и способа отражения мира в народной сказке и сделан вывод о том, что это во многом сходные художественные явления. Поэтическая идеализация главного героя, фантастический вымысел, разнообразные приключения и сверхъестественные события фольклорной сказки соответствуют специфике романтического видения мира. Наиболее ярко синтез фольклора и литературы проявился в литературной сказке, которая по-разному соотносится с народной: с одной стороны, она продолжает фольклорную традицию, с другой – тесно приближается к жанрам литературы Нового времени (басне, поэме, фантастической повести). Авторская сказка занимает особое место в литературе романтизма. Ее выход на арену литературного развития обусловлен интересом к устному народному творчеству, который возник в конце XVIII – в начале XIX вв., стремлением писателей-романтиков осознать и передать иррациональную глубину народного мировидения.

Литературная сказка занимает важное место в художественной системе романтизма. Она ориентируется на тот или иной жанр, вбирая его существенные признаки. Однако связь между литературной и фольклорной сказками сохраняется, поскольку полная потеря связи между ними ведет к исчезновению литературной сказки, растворению ее в других жанрах. В исследовании определены доминантные признаки авторской сказки, установлено ее место среди других жанров романтической литературы.

На основе анализа сказок русских писателей выделяются основные типы литературной сказки, обозначаемые как сказки фольклорного и нефольклорного характера. Первым этапом вхождения фольклорной сказки в литературу был ее пересказ и авторская обработка. Процесс овладения поэтикой народной сказки и перенесения ее на литературную основу осуществлялся в нескольких направлениях: полное сохранение сюжета; элиминация (отбрасывание) несущественных с точки зрения поэтики романтизма композиционных элементов волшебной сказки; трансформация (оценочная инверсия, приобретение явлением амбивалентного значения, поляризация).

В диссертации определяются основные внутрижанровые разновидности литературной сказки, тесно связанные с ведущими жанрами романтической литературы – поэмой и повестью: сказка-стилизация, сказка-поэма, сказка-пародия, прозаическая сказка с оригинальным сюжетом и др.

Ключевые слова: миф, мифопоэтика, фольклор, сказка, стилизация, пародия, литературная сказка, романтизм, романтическая поэма, романтическая повесть.



Особисті інструменти
Ми в мережі
Реклама