Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Зонова Олена Іванівна

Вступ

Дбаючи про відродження української нації, необхідно вирішувати соціально-психологічні проблеми, які виникли в умовах сучасного суспільства. Сучасна людина в своєму житті неодмінно стикається з великою кількістю негативних ситуацій, які згубно впливають на її психічний стан, призводячи до виникнення почуття страху.Страх – нормальне людське почуття, що змушує нас захищатися, тобто зазнавати інстинкт самозбереження. Коли ж цей страх стає нав'язливим, логічно невиправданим і цілком здорова людина стає його заручником, варто говорити про фобії. Одним з широко розповсюджених та досить серйозних розладів є соціофобія. Люди, які страждають цим розладом втрачають радість життя, сковують можливості свого самовираження, внаслідок невміння поводитись у суспільстві, низького рівня розвитку комунікативних здібностей, самооцінки, адаптивних проявів поведінки.Практично всі філософи розглядали страх у рамках відповідних світоглядних систем (Епікур, Тит Лукрецій Кар, Платон, Аристотель, та ін.).Велику увагу дослідженню причин виникнення і розвитку страхів, а також засобам їх усунення приділяли як вчені: М.Адлер, Л.Бассет та інші.Спроби класифікувати фобії були зроблені: А.Андрєєвою, Н.Асатіані, В.Бехтєрєвим, І.Бєлінським, Н.Власовою, С.Давіденковим, А.Захаровим,.Аналіз статистичних даних та рівень розробленості цього феномену дав можливість зробити висновок, що питання по усуненню соціофобії серед молоді є досить актуальним у нашому суспільстві і потребує вирішення.Мета роботи – теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити комплексну корекційну програму, яка спрямована на вирішення проблеми соціофобії у студентів.Завдання дослідження: роаналізувати основні теоретичні засади розвитку феномена страху на основі філософської, психологічної наукової літератури виявити класифікацію фобій, соціофобії та виявити найбільш розповсюдженні види серед студентів.

Розділ 1. Становлення поняття „страх" як наукової категорії

1.1. Розвиток категорії „страх" в період античності

Проблема страху як важливого модусу людського існування, організації внутрішнього духовного світу людини починається з перших спроб осмислення нею свого призначення на землі й у світі. Практично всі філософські школи і напрямки, розглядали страх у рамках відповідних світоглядних систем [11, 26]. Спробуємо виділити найбільш цінні загальнолюдські аспекти розуміння страху в історії становлення філософської думки, які мають історичний інтерес та актуальність [2, 6].Категорія „страх" почала свій розвиток у античній філософії (/ІІ ст. до н.е.-/І ст. н.е.) [21, 23]. Слово „античний" в перекладі з латинської мови означає „давній". Але у звуженому й усталеному вживані – це початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ [16, 54]. Антична філософія пройшла складний шлях розвитку, проте вона має певні риси. Це насамперед, її космологічно-онтологічний характер у межах онтологічної системи. Істотним моментом є підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, людська діяльність усвідомлюється лише як активне перегрупування природних речей, пошуки таких форм буття, що якнайкраще відповідали б природній доцільності. Перші філософи – представники мілетської школи, а також Емпедокл, Геракліт, Демокріт та інші стояли на стихійно-матеріалістичних позиціях, що на них великою мірою позначився вплив міфології і які були більше продуктом поетичної фантазії, ніж раціонально-логічних концепцій. Проте всередині цього наївно-матеріалістичного світогляду дуже швидко намітилися окремі погляди, які пізніше призвели до виникнення філософського ідеалізму. Ці зародки ідеалізму у другій половині / століття і в першій половині І/ ст. до н.е. перетворилися на протилежність матеріалізму. Боротьба між двома основними лініями – матеріалізмом і ідеалізмом, що прокладав собі шлях крізь суперечливу діалектику категорій Аристотеля, проходить через вся античну філософію [23, 23-24].Серед представників, які розглядали феномен страху з ідеалістичної точки зору був Платон (428/427 – 347 рр. до н.е.) [9, 420; 23, 594]. Він виділяв два види страху, яким підвладна людина: це страх зол, що очікуються, та страх чужої думки, або сором. Розглядаючи причини безсоромності, в яку людину штовхає гнів, пристрасть, нахабність, користолюбство, боягузтво, Платон ставив проблему розпізнання людських душ за допомогою гри. Відзначимо ще одне психологічне міркування Платона, який приводить опис такого феномену: „Людина, коли була жива, мріяла про свободу. Після насильницької смерті гнівається на вбивцю за свою ранню смерть і, будучи повною страхом, жахом й тривогою через насильство, наводить страх та тривогу в усі справи вбивці, якщо бачить, що той продовжує жити в місцях, звичних для покійного, причому союзником йому в цьому служить пам'ять" [17, 111, 353]. По суті справи Платон передбачив в цьому міркуванні постановку проблеми феномену страху наслідків.Серед філософів-матеріалістів, які вивчали феномен страху були – Аристотель, Епікур, Тит Лукрецій Кар.Розробка причин та основ страху була зроблена давньогрецьким філософом Аристотелем (384 – 322 до н.е.) [9, 407; 23, 580]. Розглядаючи духовні зміни, він виділяв у них афекти, здібності і придбані властивості. Афекти (з грец. афект – пристрасть, настрій, збудження) [18, 42; 23, 34] – це все те, що супроводжує задоволення або страждання. За допомогою придбаних властивостей душі досягається духовна рівновага, тобто стосовно до страху його врівноваженість мужністю. Страх – порочна властивість, недолік мужності, мужність – чеснота, яка врівноважує відчайдушність і боягузтво. Якщо душа не здатна досягти середини, то через жаль, співпереживання, співучасть вона може змінити співвідношення афектів. Цей процес Аристотель називав катарсисом, тобто очищення емоцій мистецтвом [2, 10]. Аристотель пропонував розглядати страх як результат порушення цілісності певної соціальної якості, якими можуть виступати родина, дружба, любов, спосіб життя, світогляд та інше. Але в такому випадку страх отримує позитивне звучання як попередження про можливу втрату цих цінностей, засіб, що стимулює діяльність людини на відтворення їх цілісності у випадку руйнування, могутній виховний фактор, реалізований у відповідних засобах, у тому числі, і художньому. Очевидно, що це може відбутися лише за умов раціонального осмислення і передбачення ситуації страху. Все це дозволяє дуже високо оцінити внесок Аристотеля в становленні розуміння феномена страху, у загальному потоці розвитку філософської думки, у тому числі її сьогоднішнього стану.Одну з перших спроб раціоналізації та типологізації уявлень про страх зробив давньогрецький філософ-матеріаліст й атеїст Епікур (341 – 270 рр. до н.е.) [9, 426; 23, 586]. На його думку головна причина страхів полягає у невірному уявленні та розумінні людиною взаємин з богами, загробного життя, мети щастя – все це властиве юрбі. Людина, що міркує, виключає всі ці джерела страху, відводячи богам місце між атомарними світами, в наслідок чого вони їй не страшні. Страх смерті – найстрашніше з зол, яке не має до нас ніякого відношення, тому що, коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли присутня, тоді нас не існує [25, 355-356]. Епікур ставив перед собою завдання захистити людину від можливих страхів життя, доводячи при цьому невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятися від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттями [16, 68]. Найбільше, чого може досягти людина в житті – це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша – вміння запобігти стражданням та зберегти душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність, тобто давньогрецькою мовою – досягнення стану „атараксії" – хвилювання, незворушність [2, 6; 16, 68; 23, 31; 26, 358].Продовжувачем матеріалістичної лінії Епікура був давньоримський поет й філософ Тит Лукрецій Кар (99/95 – 55 рр. до н.е.) [9, 416; 23, 590], який спробував уявити страх у системі основних духовних модусів людини, співвідносячи його з тривогою, турботою, совістю, надією. Страх смерті, страх богів, загробний страх – всього цього не повинно бути. Він вважав, що природа страху залежить від ступеню та способу життя людини [2, 7; 10, 203]. Основним засобом подолання страхів виступає розумова діяльність, осмислення людиною своїх страждань крізь призму її призначення у суспільстві та у світі [10, 191, 193, 195, 199-201, 203].На цьому період античності завершується і починається новий виток розвитку філософської думки, і як наслідок, розвитку категорії страх. Цей період має назву Новий час.

1.2. Розвиток категорії „страх" в період Нового часу

Наступним періодом в історії філософської думки де розглядалося розуміння феномену страху, причини його виникнення, засоби подолання був Новий час. За часом ця епоха охоплює період із Х/ІІ ст. до кінця ХІХ ст.; після цього починається період так званої „новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною ХІХ століття, що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення [16, 110]. У період Нового часу пануючими течіями, окрім матеріалізму та ідеалізму, були: раціоналізм – філософський напрям, що протиставляє містиці, теології, ірраціоналізму переконання у здатності людського розуму пізнати закони розвитку природи і суспільства, та агностицизм – філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності. До раціоналістів, які розглядали феномен страху, відносяться Р.Декарт, Б.Паскаль, Б.Спіноза, Ш.-Л. Монтеск'є.Французький філософ Рене Декарт (1596-1650) [4, 506; 9, 412; 45, 585] вважав страх – крайньою ступінню боягузтва та здивування, де головною причиною виступає несподіванка, настання будь-яких непередбачених випадків [2, 12]. У пошуках природи страху, в сфері пристрастей душі, Декарт зіштовхував його з іншими пристрастями, наприклад, з надією, одночасно позначаючи межі страху, виокремлював протилежний його стан – почуття безпеки, або спокійної впевненості [4, 554]. Варто підкреслити, що Декарту вдалося помітити важливу закономірність зміни глибини страху в залежності від ступеня імовірності здійснення бажаного [4, 508]. Таке розуміння зміни стану страху може слугувати підставою для градації його сьогодні.Французький філософ Блез Паскаль (1623-1662) [9, 419; 23, 593] вважав, що причиною людських тривог й страхів, які виникають у людській уяві, є іманентна (властива) принципова розбіжність онтології природи, людини й окремих речей [15, 20, 33]. Цікавим постає бачення Паскалем конкретно-історичної та індивідуально-обмеженої форми людської душі. Підкреслимо, що сьогодні досить поширена думка про основне внутрішнє джерело страху як про протиріччя кінцевого (тлінного) тіла і нескінченної (нетлінної) душі. Паскаль вважав, що душа людини є нещасливої, тобто вона не знімає сама собою протилежності всіх онтологій [15, 41-42]. Безуспішні спроби людини знайти своє місце у жахливому світі зображувалися Паскалем у наступній життєвій ситуації: „Уявіть собі юрбу людей, засуджених на смерть. Щодня деякі з них вмирають у присутності інших, що залишаються, бачать своє власне положення, дивлячись при цьому один на одного з почуттям скорботи та безнадійності, очікуючи своєї черги" [15, 56; 2, 14]. Міркуючи про переживання людиною своєї неприкаяності Паскаль висловлював евристично важливу і цікаву думку про нерівноцінність для людини страху втрати свого буття, тобто страху смерті, і страху втрати яких-небудь конкретних цінностей [15, 61]. Наведені Паскалем судження змушують замислитися про складну субординацію людських страхів або відмовитися від принципу їх однозначної, жорстокої детермінації.Досить багато місця проблема страху займає у філософії матеріаліста й атеїста Бенедикта (Баруха) Спінози (1632-1677) [9, 422; 23, 596]. Для пояснення феномену страху він висував бажання, що ототожнюються з сутністю людини [20, 507]. Основними модусами бажання виступають афекти – задоволення і незадоволення [20, 128]. За Спінозою, якщо ми знаємо, що майбутня подія сприятлива і вона повинна відбутися, то душа набуває стану надії, а коли навпаки – то страху. Міркуючи про походження і природу афектів, перед Спінозою постала проблема образного уявлення майбутніх або минулих речей [20, 472]. Такий підхід істотно розширив евристичні можливості концепції, оскільки в сферу ситуації страху потрапляє не тільки безпосередньо впливаючи на людину предмети, але і ті, що можуть тільки мислитися у конкретній ситуації [2, 15]. Його теорему про те, що „усяка річ (прикмети) може виступати непрямою причиною надій або страхів" можна вважати еврестичною. Прикмети як заступники самих надій і страхів, ми любимо або ненавидимо, вони складають причину задоволення або незадоволення, ми „прагнемо або застосовувати їх як засіб досягнення того, на що сподіваємося, або знищити як перешкоду, як причину страху" [20, 495]. Спіноза у своїх роздумах передбачав можливості зняття стресових ситуацій шляхом психологічної самонастроєності на успіх та формування інваріантних засобів захисних дій у типових станах страху [2, 16].Французький філософ-просвітитель Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) [21, 418; 21, 592] вважав, що прагнення нападати не властиве первісним людям, які жили за першим природним законом – злагода. Він пояснював це тим, що вони були настільки слабкими, стосовно природи й інших людей, що перші їх бажання спрямовувалися на пошук охорони свого буття, подолання через співробітництво страхів власної слабкості [13, 166]. Сьогодні це бачиться однобічним, проте його спроба синтезувати у феномені страху соціальні і біологічні якості людей – заслуговують на увагу [2, 18].Дуже цікавими виступають глибоко діалектичні та ідеалістично-агностичні міркування Давида Юма стосовно страху (1711-1776) [9, 426; 23, 599]. Він вважав, що страх і його протилежна форма надія виникають в силу невірогідності або імовірності стану духу [27, 582-583], який можливий лише за умов постійної боротьби протилежних можливостей реалізації афектів, в ході якої дух безперестано переходить від одного до іншого. Якщо ж, в уяві, протилежні афекти, горе та радість, усе-таки змішуються, то з цього з'єднання утворюються афекти надії і страху [2, 19; 27, 584]. Аналізуючи проблему протиріч між афектами, Юм запропонував наступні варіанти їхньої взаємодії: в наслідок одночасної появи протилежних афектів можливе посилення одного і придушення іншого; почергова перевага; одночасне існування двох афектів і поява в наслідок їх з'єднання третього [27, 585-586].Інший цікавий напрямок у розумінні Юмом природи страху полягає у з'ясуванні джерел імовірного стану духу, що може бути двох видів: обумовлений невірогідністю об'єкта, що викликає афекти та обумовлений невірогідністю судження людини про цей об'єкт [27, 587]. Розглядаючи ці питання, Юм відкрив афект паралельних причин страху, суть якого полягає в тому, що його можуть викликати тільки можливі, яскраво виражені афекти. Діалектичне розуміння причин страху як потенційної взаємообумовленості неможливого, можливого та дійсного – значне відкриття Юма [2, 20]. Поглиблюючи аналіз страху, Юм розглядав ситуації здивування, несподіванки, зацікавленості, допитливості вважаючи їх здатними привести душу у стан занепокоєння, нестійкості, невірогідності, створюючи при цьому ідею, яка потім перетворюється в афект страху [2, 20-21; 27, 590]. Пояснюючи це положення, мислитель приходить до розуміння внутрішнього духовного життя як системної якості, що зображується у вигляді асоціацій ідей і вражень, взаємообумовлених і посилюючих один одного. Системне уявлення духовності дозволило Юму пояснити механізм взаємодії причин афектів, обумовленого наступними принципами: подібністю, суміжністю в часі або просторі, і причинністю. Саме ці принципи дозволяють здійснити перенос думок про об'єкт на те, що йому подібне. Так як подібні враження пов'язані і слідують один за одним, то перехід від одного афекту до іншого відбувається легше, коли принципи сходяться в одному об'єкті, повідомляючи духу подвійний імпульс [28, 180-181]. Механізм взаємодії елементів духовного світу людини, запропонований Юмом, дозволяє і сьогодні рятуватися від однобічних спроб пояснення різних феноменів духовності, у тому числі феномена страху.Серед французьких матеріалістів XVIII століття виділимо Поля-Анрі Гольбаха (1723-1789) [9, 411; 23, 584], який одним з перших помітив подвійну роль страху як соціального явища (боязнь зробити зло суспільству і пошук притулку у суспільстві від страхів), звертаючи при цьому увагу на те, що через людські слабкості, страх пробивається їх суспільний антипод – сукупна суспільна сила, яка стає найважливішої з чеснот, що організує людей у напрямку досягнення соціальної справедливості. Проте, якщо ця сила втрачає свої потенції або змінює гуманістичний зміст, страх знову вражає людей, перетворюючи їх у рабів [2, 21; 3, 89-90, 123]. Очевидний внесок Гольбаха й у танатологію (наука про смерть). Страх смерті – це порожня ілюзія. Але існують фактори (церемонія, вид могил, невеселі пісні, сум і скорбота), що її підсилюють. Міркування Гольбаха про причини релігійності зводилися до положення про те, що будь-яка людина є боязкою і недовірливою [3, 359]. Але оскільки марновірною людину роблять неосвіченість і слабкість, то страхи зникають з появою досвіду [2, 22].На цьому Новий час завершується і починається період розвиток Німецької класичної та некласичної філософій, а саме середина Х/ІІІ – середина ХІХ ст.

1.3. Розвиток категорії „страх" в період німецької класичної та некласичної філософій

Іншим періодом розвитку новоєвропейської філософії є Німецька класична філософія. Вона стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, інтерпретації та оригінального вирішення. Ця філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві [16, 135].Об'єктивним ідеалістом німецької класичної філософії є Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шелінг (1775-1854) [9, 599; 23, 425], який вважав страх – традицією, яку можуть викликати лише реальні істоти. Шелінг стверджував, що страх можуть викликати лише реальні істоти. „Витоки релігійного страху можливі лише за умов неперервної традиції, яка передається з покоління в покоління" [24, 264].Інший представник цього періоду, засновник німецького класичного ідеалізму був І.Кант (1724-1804) [9, 414; 23, 587]. Онтологізуючи феномен страху, вводить для його пояснення поняття сили – здатність будь-якого об'єкту переборювати перешкоди на своєму шляху. Але існує інший об'єкт, який також має силу, що перешкоджає експансію даного об'єкту. Тому виникає протистояння об'єктів, яке є ситуацією страху. Поряд з реальними ситуаціями страху Кант виокремлював уявні [2, 23; 7, 268]. Проте онтологічних засобів для опису всіх модусів страху людини явно недостатньо, і Кант переводить розгляд феномену страху в сферу духовності. Страх як духовне утворення Кант визначав через відчуття, порушуване духовним хвилюванням [2, 24; 8, 387, 415, 496-497]. Розглядаючи поняття страх Кант наголошує на синтезі раціонального і чуттєвого. Він одним з перших заклав важливий методологічний напрям у вивченні людини, в тому числі, засновану на цьому принципі властивість передбачати, оцінювати та долати відчуття страху.Найбільш узагальненим онтологічним поясненням страху послужила теорія рефлексії німецького філософа, об'єктивного ідеаліста, основоположника діалектичного матеріалізму Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831) [9, 411; 23, 583], що показав механізм появи цієї якості через діалектичну взаємодію внутрішніх і зовнішніх протилежностей буття. Однією з об'єктивних підстав страху є різноманіття форм буття, оскільки кожному окремому „щось" приходиться взаємодіяти з іншими „щось", переборюючи свою кінцівку і лише в нескінченності намагається знайти абсолютну якість, тобто вічний рух відновлення. Іншою об'єктивною підставою страху є принципова неможливість „щось" передбачати взаємини з знову породженими ірраціональними якостями. Цей вид страху точніше розуміти як ірраціональний. Оскільки механізм ілюзорної рефлексії ще був не вивчений, то Гегель запропонував гіпотетичну модель його розгортання [2, 29].Німецький філософ-матеріаліст й атеїст Людвиг-Андреан Фейєрбах (1804-1872) [9, 423; 23, 597] вважав, що страх „це почуття залежності від предмета, який може мене знищити". Спроба розібратися в причинах релігійного страху привела до історії релігійних вірувань. Але він вважав, що „страх це не повна достатня підстава, що пояснює релігію, не єдина причина її", тому необхідно розширити предметну галузь значень залежності, вводячи у неї поряд з елементами негативної залежності – страху, елементи позитивної залежності – любові. Фейєрбах розглядав страх як результат діючого взаємовідношення протилежних сторін у рамках історичної системи, визнаючи за взаємодіючими сторонами атрибутні властивості активності і пасивності не тільки на основі чутливості, а й при особистій участі цілепокладаючої розумності. [22, 519-525]. У першій третині – середині ХІХ ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософствування. Наслідком цього було виникнення некласичної філософії. ЇЇ формування йшло кількома напрямками, але всі їх, за рідкісним винятком, споріднювала орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини. Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії ХХ ст.На цьому розвиток розуміння феномену страх як філософської категорії завершується і починається розгляд цього поняття у психологічній науці, його класифікація, вивчення за допомогою спеціальних методів дослідження.

Розділ 2. Сучасна розробка психологічного феномену соціофобія

2.1. Визначення та класифікації фобій

Страх відомий людині здавна. Він є невід'ємним від еволюції людства, оскільки діючи як інстинкт самозбереження, відвертав надто небезпечні для життя необмірковані та імпульсивні дії. „Те, що ми називаємо інстинктом, є засобом зниклих поколінь, який, як віддалений місяць, відзивається в клітинах нашої нервової системи" [12, 5; 14, 210].У ХХ столітті, коли психологія виділилася і стала самостійною наукою, феномен страху стає предметом психологічних досліджень, відбулася його класифікація.Одну з таких класифікацій наводить А.Захаров. Він вважав, що в загальному вигляді страх умовно поділяється на ситуаційно обумовлений, який виникає в незвичайних обставинах, під час крайньої небезпеки, тривожного передчуття, тяжких випробувань, конфліктів, життєвих невдач, та особистісне обумовлений, який залежить від характеру людини і здатний з'являтися в нових умовах або при контактах з незнайомими людьми. Ситуаційно та особистісне обумовлені страхи часто з'єднуються між собою в залежності від досвіду міжособистісних відносин.

Окрім цього страх може бути:

• реальний та гострий, який залежить від ситуації;
• уявний та хронічний – від особливостей особистості;
• природний, який базується на інстинкті самозбереження; соціальний страх;
• початковий страх, що з'являється швидко і раптово, внаслідок емоційного стресу;
• нав'язливий страх [5, 56; 18, 7].

Психолог Ю.Щербатих розрізняв три типи страху:

1. природний – страх перед природними стихіями;
2. соціальний – перед соціально вираженими ситуаціями;
3. внутрішній, який породжений лише у свідомості людини і не має під собою реальної основи для занепокоєння [25, 8].

Автор звертає увагу на те, що окрім зазначених існують ще проміжні, які знаходяться на межі двох груп, дитячі, дорослі, первинні, вторинні, усвідомлені й незрозумілі.Ф.Ріман визначає 4 форми страху: страх перед самовіддачею, коли кожна спроба відкрити душу, довіритися іншому робить нас менш захищеними; страх перед становленням свого „Я", перед індивідуалізацією; „страх перед минулим характером нашого існування, перед неминучістю наближення кінця і його раптовістю"; страх усіляких обмежень, традицій, законів [19, 307-308].А.Андрєєва, з точки зору науки поділяє страхи на велику кількість видів і підрозділів. Страхи бувають усвідомленими та неусвідомленими, іноді неконтрольованими, епізодичними, хронічними, які можуть переходити в їх крайні форми – фобії [1, 186-189].Зараз у світі нараховують близько 300 страхів (фобій). Спроби класифікувати призвели до створення понад 20 теорій, серед яких можна виділити дві головні, а саме: страхи – це перенесені в дитинстві психічні травми, що забулися, але залишилися в пам'яті на підсвідомому рівні і страх-стан, що виникає від конкретно пережитої ситуації. Класифікації фобій, що представлені у літературі, орієнтовані, головним чином, на зміст нав'язливих страхів, не враховуючі особливостей їх патогенезу, механізму виникнення і психопатологічну структуру даної групи розладів [34]. Найбільш повну класифікацію по змісту нав'язливих страхів представив Б.Карвасарський (1990).

Приводимо її з деякими доповненнями.

1. Страх простору і переміщення в ньому: агорафобія (страх відкритих великих просторів, наприклад, широких площ, вулиць, полів); клаустрофобія (страх замкнених просторів: ліфт, вузькі вулиці, замкнені кімнати); гіпсофобія (страх висоти); страх глибини; страх поїздок у транспорті.
2. Соціофобії (страхи, пов'язані з перебуванням у суспільстві інших людей): петтофобія (страх суспільства); страх публічних виступів; страх перед іспитами; ерейтофобія (страх почервоніти в значимій ситуації); страх через неможливість зробити щось в присутності сторонніх; страх перед відвідуванням суспільних туалетів; антропофобія (страх юрби); монофобія (страх самітності).
3. Нозофобії (страх перед захворюваннями): кардіофобія (страх за стан свого серця); інфарктофобія (страх занедужати інфарктом міокарда); страх занедужати сказом, сапом та іншими інфекційними захворюваннями; ліссофобія (страх божевілля); сіфілофобія (страх заразитися сифілісом); канцерофобія (страх занедужати раком).
4. Страх за здоров'я близьких.
5. Танатофобія (нав'язливий страх перед смертю).
6. Сексуальні страхи: страх перед неможливістю виконати статевий акт; страх перед вагітністю.
7. Обсессивно-компульсивні страхи: мізофобія (страх забруднення); страх самогубства (наприклад, викинутися з вікна, кинутися у воду з моста, нанести собі поранення гострим предметом); страх нанесення каліцтва своїм близьким (наприклад, побити свою дитину, вбити свого родича); айхмофобія, оксіфобія – страх гострих предметів.
8. „Контрастні" нав'язливі стани (страх зробити вчинок, що суперечить морально-етичним установкам особистості): страх у вихованої людини голосно вимовити нецензурні слова в суспільстві; страх у священика зробити щось непристойне, брудне під час богослужіння та інше.
9. Нав'язливий страх тварин (змій, павуків, тарганів, мишей, пацюків, собак та інше).
10. Пантофобія – генералізований нав'язливий страх.
11. Фобофобії (страх повторення приступу нав'язливого страху, тобто „страх страху") [36].

Це найбільш повна класифікація фобій, тому у своєму дослідженні ми будемо спиратися саме неї.

2.2. Визначення та класифікація соціофобії

Розглянуті статистичні дані дали можливість стверджувати, що найпоширенішим видом нав'язливого страху в нашому суспільстві є соціофобія – сильний та стійкий страх перед соціальними ситуаціями, публічними виступами, що призводять до замішання [37, 462]. У перекладі з давньогрецької мови „соціофобія" – страх спілкування [56]. У психології – це важкий розлад нервової системи, що виражається в тотальному страху перед необхідністю здійснювати будь-які соціальні контакти. Психіатрія відносить соціофобію до розряду неврозів, нав'язливих станів, які можна спостерігати у людей розумового типу з тривожно-недовірливими рисами характеру, що страждають серйозним комплексом неповноцінності [57; 58].Відомий американський психолог Д.Ліндхольм дає такий портрет класичного соціофоба: „На перший погляд перед нами зовсім нормальна, здорова людина. Якщо придивитися уважніше, ми помітимо деякі дивні речі. Наприклад, їй дуже важко подзвонити в ресторан, щоб замовити столик, або зайти до сусіда, щось попрохати. Він узагалі намагається уникати будь-яких контактів зі сторонніми людьми. У незнайомій обстановці він губиться, боїться, стає ще більш нерішучим й нервовим. Незручність, скажете ви. Можливо. Але незабаром ця людина почне уникати своїх рідних й друзів і зовсім перестане виходити на вулицю. А це вже явна патологія" [58].Причинами виникнення є: гіперопіка або недостача уваги в дитинстві, імітація дитиною соціофобічної поведінки батьків, обмежений розвиток соціальних навичок, психотравмуюча ситуація, спадкоємна схильність.Важливими ознаками соціальної фобії є: страх, що виникає в соціальних ситуаціях, перед оцінкою (критикою, осудом) інших людей; виражений і постійний страх перед ситуаціями бути представленим, в наслідок чого у таких людей може виникнути почуття зніяковілості або приниженості; уникнення ситуацій, які викликають страх [60; 62].Цей страх може бути генералізованим, коли він охоплює всі соціальні контакти або не генералізованим, який відноситься до певних видів соціальної діяльності, ситуацій. Найбільш провокуючими ситуаціями, що викликають почуття страху, бувають ті, в яких приходиться: бути в центрі великої кількості людей, бути відповідальним, відчувати, що над тобою посміхаються, говорити по телефону, знайомитися (бути представленим іншим людям), їсти дома, в присутності членів родини або гостей, приймати відвідувачів, публічно виступати, розмовляти зі старими людьми або керівництвом, торкатися інших людей, що-небудь писати або робити в присутності інших [60]. В таких ситуаціях у них нерідко виникають соматичні симптоми тривоги такі як серцебиття, тремтіння, пітливість, напруга м'язів, сухість у роті, почуття жару, холоду і головний біль. Страждаючий соціальною фобією може бути переконаний, що його основною проблемою є один із вторинних проявів тривоги. Деякі люди не скаржаться на стан здоров'я, проте відчувають сильну сором'язливість, страхи і побоювання. Виражена тенденція уникати ситуацій може призвести до повної соціальної ізоляції [54]. Звідси випливають наступні проблеми: не можливість влаштуватися на роботу, єдиним засобом позбудеться від цього деякі вважають алкоголь і транквілізатори, високий ризик розвитку коморбідних станів, тобто вторинних проявів (важка депресія, панічний розлад), схильність до суїциду [59].Таким чином, розглянуті в цьому параграфі визначення, класифікація, причини виникнення, психологічна характеристика прояву, ознаки соціофобії дозволяють зробити висновок, що найбільш розповсюдженими видами соціофобії у студентів є: антропофобія (людей взагалі), атазагорафобія (забути щось або бути непоміченим), ателофобія (недосконалості), атихіфобія (невдачі, провалу), бром гідрофобія (страх, що навколишні можуть помітити дурний запах тіла, пітливість), вербофобія (слів), гамартофобія (здійснення небажаного вчинку), гедонофобія (радості), геліофобія (сміху), гіпенгіофобія (відповідальності), енохлофобія, коінофобія, демофобія (скупчення людей, юрби), доксофобія (подяки, виражати свою думку), евпофобія (почути гарну новину), евресифобія (ідей, що відрізняються від загальноприйнятих), катагелофобія (бути осміяним, стати об'єктом глузування), лаліофобія (говорити), логофобія (слів, порушення здатності до експресивної промови), глоссофобія, пейрафобія (публічних виступів), соціофобія (суспільства, контактів, ситуацій, навколишньої оцінки), ейхофобія (вимовляти або слухати добрі побажання), еніссофобія (критики), ерейтофобія (почервоніти перед співрозмовником або привселюдно).

 Висновок

Результати здійсненої дослідницької роботи надало можливість зробити узагальнюючи висновки. У визначенні методологічних засад вивчення феномену соціофобії доцільно спиратися на міцне підгрунтя у філософській та психологічній галузях знань. Відповідно до поставлених завдань ми дійшли висновку проте, що категорія „соціофобія" почала своє становлення з загального поняття „страх" поступово конкретизуючись.Аналіз різних філософських поглядів різних епох дозволив зробити висновок, що поняття страху як одного з психологічних станів людини приваблював багатьох вчених, які намагалися визначити його суть, причини, механізм прояву та можливі шляхи подолання. В розумінні цього поняття часто домінували ідеалістичні, матеріалістичні, раціоналістичні, агностичні та релігійні уявлення. У ХХ ст., коли психологія виділилася і стала самостійною наукою, феномен страху стає предметом психологічних досліджень, відбувається його класифікація. Одним з видів страху є нав'язливий страх або фобія. Аналіз робіт психологів, так чи інакше пов'язаних з проблемою страхів, показує, що єдиної класифікації фобій не існує. І це зрозуміло, бо класифікація завжди має суто суб'єктивний характер, оскільки кожен з дослідників вкладає в основу свого розподілу фобій якийсь певний бік цього психічного феномену. В даній роботі ми користувалися класифікацією Б.Карвасарського.Проаналізувавши статистичні дані ми дійшли висновку, що найбільш поширеним видом фобій є соціофобія. Цей нав'язливий страх руйнує життя багатьох молодих людей (студентів), які не мають досить розвинутих комунікативних навичок, вміння поводитись у суспільстві, негативного досвіду та прикладу батьків, внаслідок незвичних умов навчання у вузі, не можливості адаптуватися у студентському колективі, страх перед викладачами, керівниками, деканатом та інше. Тому питання по усуненню соціофобії серед молоді є досить актуальним у нашому суспільстві і потребує вирішення.

 Література

1. Андреева А.И. Ахи-страхи//Человек. – 2003. – №4. – С.186-189.
2. Андрусенко В.А. Социальный страх: (Опыт филос.анализа). – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. – 168с.
3. Гольбах П. Избранные произведения: В 2т. М., 1963. т.2. – С.89-90, 123.
4. Декарт Р. Сочинения: В 2т. М., 1989. т.1. – С.503, 506, 554-556, 558.
5. Захаров А.И. Как помочь нашим детям избавиться от страха. – СПб: Гиппократ, 1995. – С.56
6. Захаров А.И. Как преодолеть страхи у детей. – М.: Педагогика, 1986. – 112с.
7. Кант И. Сочинения: В 6т. М., 1966, т.5. – С.268-269.
8. Кант И. Сочинения: В 6т. М., 1966, т.6. – С. 387, 413-415, 496-497, 501, 506, 519-520.
9. Краткий словарь по философии/Под общ. Ред. И.Б. Блаумберга, И.К. Пантина. – 4-е изд. – М.: Политиздат, 1982. – 431 с.
10. Лукреций О природе вещей М., 1946. – С.191, 193, 195, 199-201, 203.
11. Любутик К.Н., Пивоваров Д.В. Идеальное как взаимоотношения субъекта и объекта // Философская наука., 1988. №10.
12. Мазур А.В. Арттерапія та дитяча гра як засоби корекції страху у дошкільників та дітей 6-7 років // Практична психологія та соціальна робота. – 2001. – № 6. – С.5.
13. Монтескье Ш. Избранные произведения. М., 1955. С.166, 185, 190, 233, 248.
14. Моссо Анжело Страх. – Полтава, 1987. – 245с.
15. Паскаль Б. Мысли о религии. М., 1902, С.15, 20, 33, 41-42, 56, 61.
16. Петрусенко В. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студ-тів вищ. закладів освіти І-І/ рівнів акредитації.–К.: „Каравела"; Львів: „Новий світ–2000", 2001.–448 с.
17. Платон Сочинения: В 3т. М., 1972. т.3, ч.2. – С.93, 111, 115, 353.
18. Психологический словарь/авт.-сост. В.Копорулина, М.Смирнова, Л.Балабанова; Под общ. ред. Ю.Неймера.–Р/на-Дону: Феникс, 2003.–640 с.
19. Риман Фриц Основне формы страха: Исследование в области глубинной психологии / Э.Л. Гушанский (пер. с нем.). – М.: Алетейя, 1998. – 336с.
20. Спиноза Б. Избранные произведения: В 2т. М., т.1. – С.128, 472, 493-495.
21. Страх: Антология/П.Гуревич (филос. маргиналии).–М.: Алетейа, 1998.–408с.
22. Фейрбах Л. Избранные философские произведения: В 2т. М., 1955.т.2.
23. Філософський словник/за ред. члена-кореспондента АН УРСР В.Шинкарука.–К.: 1973.–600 с.
24. Шиллинг Ф. Сочинения: В 2 т. М., 1989. Т.2. – С.268.
25. Щербатых Ю.Д. Психология страха. – М.: ЭКСМО – Пресс, 1999.
26. Эпикур Из письма к Менекею // Антология мировой философии: В 4 т. М., 1969.Т.1, ч.1. – С.355, 358.
27. Юм Д. Сочинения: В 2т. М., 1966. т.1. – С. 582-591.
28. Юм Д. Сочинения: В 2т. М., 1966. т.2. – С.180-181.
29. http://exlib.narod.ru
30. http://fobimania.narod.ru
31. http://gz-magazine.narod.ru
32. http://lib.thewalls.ru
33. http://sovietsite.narod.ru
34. http://www.eva.ru
35. http://www.imagin.ru
36. http://www.no-stress.ru

---

---