Ставицька С. Рівні реалізації духовної самосвідомості особистості,відповідно до провідного компоненту в її структурі

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія від 18:06, 29 вересня 2018; V.yurchenko (Обговореннявнесок)
(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук

СвітланаСтавицька, викладач-дослідник з педагогіки та психології, доктор психологічних наук, професор, м. Київ.

Зміст

Постановка проблеми

В дискусіях останніх десятиліть чітко виявляється багатоплановий підхід до проблем становлення і розвитку свідомості й самосвідомості особистості як суб’єкта психічної діяльності. Філософи, психологи, антропологи, фізіологи, психіатри, лінгвісти, виходячи з власного предмету дослідження, намагаються визначити сутність та механізми розвитку таких феноменів людської психіки. В представленій роботі, ми хочемо запропонувати своє бачення вказаної проблеми.

Мета дослідження

Визначення та характеристика рівнів реалізації духовної самосвідомості особистості з точки зору аналізу філогенетичного та онтогенетичного розвитку кожного з її компонентів.

Об’єкт дослідження: духовна самосвідомість особистості.

Предмет дослідження: психологічні особливості рівнів реалізації компонентів духовної самосвідомості особистості.

Теоретичний аналіз проблеми

Самосвідомість – є певним рівнем розвитку свідомості, що виявляється в єдності знань і ставлення людини до себе; різними рівнями пізнання та усвідомлення людиною розмаїття проявів власного «Я». З точки зору психології, людське «Я» – це вище і найскладніше інтегральне утворення в духовному світі людини, це динамічна система всіх психічних процесів, що здійснюються свідомо [9].

Такий відомий дослідник проблеми розвитку людської самосвідомості як А.Г. Спіркін вказує, що «Поняття самосвідомість означає різні, хоча й тісно пов’язані між собою явища: самоконтролюючу функцію свідомості, орієнтованої на речі, які лежать поза нею, і свідомість, основним об’єктом якої, є людське «Я», тобто самопізнання, самодослідження» [5, с.143].

Під поняттям «Я» мається на увазі особистість, осяяна світлом своєї власної самосвідомості, тобто така особистість, якою вона сама себе сприймає, знає і відчуває себе. «Я» – це регулятивний принцип психічного життя, самоконтролююча сила духу, це все чим ми є і для світу, і для інших людей в своїй сутності. Передусім, для самих себе у своїй самосвідомості, самооцінці й самопізнанні. «Я» передбачає знання й відношення до об’єктивної реальності й постійне відчуття в ній самого себе. Свідомість, думки, почуття і воля – все це світиться у променях самосвідомості уже не як первинна безпосередня даність, а як щось похідне, як результат «опрацювання» вихідної інформації – відчуття свого тіла, самопочуття і, перш за все, сприйняття інших людей». Людське «Я» змінюється зі зміною умов життя. Разом з тим, у свідомості, яка розвивається, є певна загальна інваріантна основа, яка як нитка, проходить через все наше свідоме життя, зберігаючи нашу особистість, наше «Я» в цілому відносно стійким. Без цієї основи воно розсипалось би на окремі розірвані акти свідомості [5, с.133 - 135].

Людське «Я» немислимо поза конкретними відчуттями, думками, почуттями й прагненнями, установками й ціннісними орієнтаціями. Проте, відчуття, думки і почуття постійно змінюються, переходять з однієї якісної визначеності в іншу. Якщо б «Я» зводилося до цих окремих актів свідомості, то воно змінювалося б разом з ними й не було б ніякої єдності у всьому розмаїтті постійно змінних станів.

Пластичність і змінність людського «Я» проявляється, передусім, в його функціональному, рольовому перевтіленні. Однак, не дивлячись на дивну пластичність, воно (Я) володіє внутрішньою зібраністю, цілісністю й відносною стійкістю. Тому «Я» кожної людини – є системним цілісним явищем, що включає вищий і якісно новий рівень інтеграції психічних процесів, станів і властивостей особистості у вигляді певного рівня розвитку її самосвідомості. Через все наше життя, через всі перевтілення й стани ми проносимо стійке ядро свого «Я», обумовлене і єдністю тілесної організації, зокрема нервової системи, і міцним каркасом характеру, темпераменту, почуттів, манерою мислити й діяти. Переконання і принципи – найбільш стійкий кістяк «Я», хоча, в цьому відношенні, існують суттєві індивідуальні варіації [5, с.136].

Таким чином, людське «Я», істотно змінюючись під впливом соціальних умов, разом зі зростанням знань, культури почуттів і вихованням волі, а також зі зміною фізичного стану, самопочуття й ін., тим не менше, зберігає внутрішню цілісність й відносну постійність. Завдяки наявності деяких істотних інваріантних характеристик структури духовного світу людина «залишається сама собою». Ми рухаємося від одного життєвого пункту до іншого, несучи з собою весь багаж наших духовних надбань, і змінюємося на шляху разом з нарощуванням цього багатства, зі зрушеннями в нашій природній організації [5, с.146].

У зв’язку з цим П.Р. Чамата зазначав: «Якщо свідомість є знання про іншого, то самосвідомість – це знання людини про саму себе, це свого роду духовне «світло», яке виявляє і себе й інше» [8, с.230-235].

Такий відомий український психолог як В.А. Роменець підкреслював: «Принцип на основі якого розвивається психологія у ХХ ст., пов’язується, насамперед, з осягненням вчинкової дії... Мова йде про рефлексію... У рефлексії здійснюється поворот духу до «Я» (як до центру дії) та його мікрокосму, стає можливим освоєння завершеного. В результаті цього відбувається формування внутрішнього світу людини, вона дістає можливість усвідомити себе, здійснити самопізнання». І далі: «Рефлексія за Г. Гегелем, є рушійною силою духу. У «Феноменології духу» рефлексія постає формою саморозгортання духу. В предметі втілюється дух, який виявляє в ньому самого себе. Це можна розглядати як духовний розвиток самої людини, як розкриття «великого світу», який пізнає себе через особистість» [4, с.73-74].

Аналізуючи психологічну природу вчинку, В.А. Роменець розглядає психічне специфічно, а саме – на вищому рівні його функціонування й розвитку, а також з позиції єдності внутрішнього, суб’єктивного, індивідуального, душевного і духовного. Він зазначає: «Вчинок, у його повноцінному вираженні, завжди буде, водночас, і акцією духовного розвитку індивіда, й творчістю моральних цінностей. Навпаки, деградація вчинку незмінно свідчить про духовний регрес людини і втрату нею моральних рис». Повноцінний вчинок – це завжди трансценденція у новий життєвий вимір...., новий буттєвий простір..., новий відлік часу, початок нової доби....., в якому від минулого залишається, іноді, лише інтенція та потенція самотворення [7, с.26].

І далі: «Людина у вчинковій дії підняла до драматизму буття всі скарби свого духу. Вона сама здійснила свій вчинок. І вона мусить пережити свою реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення». Саме вчинок являє собою природну єдність внутрішнього і зовнішнього, тілесного й духовного, біологічного й соціального, індивідуального й суспільного, свідомого й несвідомого, морального й психічного. Саме у вчинку відбувається перехід від «свободи від» до «свободи для», від свободи як усвідомленої необхідності до свободи вибору і, зрештою, до свободи як можливості нескінченного буття [7, с.34-35].

Вказану проблему частково розглядала й О.В. Камінська – через розгляд розвитку самоставлення в юнацькому віці як компоненту самосвідомості в процесі інтегрування образу самого себе. У розвитку когнітивної складової самосвідомості це проявляється в підвищенні значущості системи власних цінностей, посиленні динамічного аспекту само сприйняття. В емоційній сфері перехід на новий рівень полягає у перетворенні окремих якостей та часткових самооцінок у загальне цілісне ставлення до себе і заміні двополюсної самооцінки невизначеним, амбівалентним оцінним судженням. Розвиток регуляторної складової відбувається в напрямку більшої диференційованості та вміння відокремлювати успіх чи невдачу в конкретній діяльності від загального уявлення про себе, свої здібності, можливості. Вона приходить до висновку, що кожен акт самосвідомості – це взаємодія самопізнання і самоставлення, яке виникає і формується в процесі самопізнання на різних його рівнях, і суттєво впливає на весь процес розвитку самосвідомості, визначаючи його специфіку, спрямованість й індивідуальність [1, с.122-132].

Така дослідниця як Л.Л. Макарова розглядає особливості розвитку самосвідомості студентської молоді з точки зору дослідження їх самооцінки, мотивації досягнень, локусу контролю [3, с.190-202].

На думку відомого російського психолога І.С. Кона, морально-духовне «Я» людини, яке вміщує в суб’єктивній формі систему відповідних суспільно значущих пріоритетів, створюється в процесі розвитку її морально-духовної свідомості й самосвідомості. При цьому свідомість забезпечує розвиток позитивних ставлень до певних моральних норм, тобто особистісних властивостей, а самосвідомість – їх емоційно-ціннісне оцінювання. В результаті такої своєрідної «діяльності переживання» особистісна властивість може перетворюватися на відповідну особистісну цінність, конкретний образ морально-духовного «Я», як безумовне вартісне надбання і складова ядра особистості [2, c.332-333].

«Міра самосвідомості, – зазначає А.Г. Спіркін, – може бути різною – від самого загального, поверхового контролю за потоком думок, зверненим до зовнішніх об’єктів, до поглиблених роздумів про самого себе, коли «Я» стає не лише суб’єктом, а й основним об’єктом свідомості, коли наголос робиться на внутрішньому житті людини [5, c. 146].

Саме в цьому аспекті ми хочемо представити наше бачення рівнів функціонування духовної самосвідомості людини у горизонтально-вертикальній площині її філогенетичного та онтогенетичного розвитку.

Коли ми використовуємо термін горизонтальна площина, то маємо на увазі, передусім процес (етап) розвитку, коли ж говоримо про вертикальну площину, то хочемо підкреслити досягнутий результат (рівень) розвитку кожного з компонентів духовної самосвідомості людини. Як зазначено вище, певний рівень розвитку духовної самосвідомості людини аналізується нами, виходячи із розуміння принципів та механізмів функціонування і взаємозв’язку її структурних компонентів на відповідному етапі розвитку як у філогенезі, так і онтогенезі. До таких компонентів ми відносимо: поведінково-діяльнісний; емоційно-почуттєвий; пізнавально-когнітивний; мотиваційно-вольовий, що супроводжує розвиток всіх інших [6, c. 284].

Ставицька Табл.png

Зрозуміло, що всі структурні компоненти духовної самосвідомості людини нерозривно пов’язані та взаємодіють між собою. Тобто, запропонована нами схема, як і будь-які абстраговані схеми, є умовною і має на меті розставити певні акценти на реалізації кожного з компонентів.

Схематично взаємозв’язок можна представити, наприклад, так: пізнавально-когнітивний (пізнаю – знаю – розумію – маю впевненість, переконаний, вірю – осяяння (механізм інсайту) – прозріння, як вищий рівень усвідомлення істини). Емоційно-почуттєвий (емоційне зараження – співпереживаю – співчуваю – маю надію – вірю – люблю, (любов як вищий рівень причетності і єдності з усім живим). Поведінково-діяльнісний (проявляю активність – рефлекс – реакція, усвідомлюю й дію – діяльність; переконаний в правильності, тому дію – вчинок; маю надію на реалізацію вищого сенсу життя, тому формую життєдіяльність у формі життєтворчості (доброчинність, служіння, обряд, добра справа), де дія виступає як співдія з вищою універсальною Сутністю (Абсолютом, Богом), спрямована на вищий рівень реалізації власного призначення. Щоб діяти потрібно реалізувати мотиваційно-вольовий компонент: задум (образ) – ідея (намір) – мотив – (реалізація).

Для всіх рівнів, починаючи з особистісно-індивідуального (див. нижче), притаманна спрямованість в розвитку від Я – реального до Я – ідеального, тобто спрямованість на духовний розвиток. Починаючи з індивідуально-особистісного рівня, всі компоненти інтегруються, так що будь-яка індивідуально-особистісна властивість включає в себе, в знятому вигляді, досягнутий рівень розвитку всіх компонентів не лише попередніх, а й даного етапу розвитку. Кожний наступний рівень інтегрує в себе психофізіологічні та психосоціальні новоутворення попереднього рівня.

Вихідними положеннями аналізу є те, що психіка формується і розвивається в діяльності (І.Д. Бех, Д.Б. Ельконін, О.М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн,); те, що в розвитку індивід – особистість – індивідуальність, основну роль відіграє суб’єктивна детермінованість людини, як розгортання її внутрішньої суб’єктності: наявність внутрішньої нужди (С.Д. Максименко), суб’єктно-вчинковий підхід (В.А. Роменець, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко) та ін.

В цій роботі ми даємо коротку характеристику кожного з виділених нами рівнів генези духовної самосвідомості людини в процесі філогенетичного та онтогенетичного розвитку.

І. РІВЕНЬ (Індивідно-груповий).

Поведінка – притаманна неструктурованій спільності людей як виду, де людина функціонує на рівні організму. Людина-індивід – у психіці якого домінують неусвідомлені безумовно та умовнорефлекторні реакції; усвідомлення себе виявляється на рівні Я – фізична реальність. Механізм функціонування – безумовно та умовнорефлекторні реакції індивіда.

Емоції – первинні, вроджені, пов’язані із задоволенням психофізіологічних потреб та вторинні як умовнорефлекторна реакція на безпосередні й опосередковані подразники (впливи). Механізм функціонування – масове та індивідуальне емоційне зараження й наслідування.

Пізнання – як процес орієнтації в оточуючому світі. Механізм функціонування – безумовнорефлекторні вроджені реакції та умовнорефлекторний орієнтувальний рефлекс – «Що таке?», такі види научіння як імпрінтінг та оперантне.

Основний спосіб реалізації: мимовільні вроджені та набуті реакції – поведінкові, емоційні, пізнавальні на рівні реалізації прагнень (потяги, бажання, хотіння) індивіда. Механізм – безумовно та умовнорефлекторна активність.

ІІ. РІВЕНЬ (Особистісно-індивідуальний).

Діяльність – притаманна структурованій спільності людей, поділеній на ієрархічні групи, де людина включена в статусні внутрішньогрупові та міжгрупові стосунки і взаємодію. Людина-особистість у психіці якої домінуючу роль відіграє свідомість та надсвідомість; самоусвідомлення виявляється на рівні Я – психічна реальність та Я – соціальна реальність. Механізм функціонування – усвідомлені дії та операції особистості.

Почуття – вищі стійкі емоційні комплекси, пов’язані з особистісно-моральною сферою взаємостосунків між людьми. Механізм функціонування – емпатійна міжособистісна взаємодія через співчуття та співпереживання.

Знання – засвоєна інформація, набуті уміння та навички її застосування у вигляді досвіду акумульованого попередніми поколіннями через систему культури, освіти, науки та ін. для адаптації до умов життєдіяльності в соціумі. Механізм функціонування – реалізація задатків та розвиток здібностей, передусім, через такі види научіння, як вікарне та вербальне.

Основний спосіб реалізації: довільні дії – проявляються у свідомому виборі мотивів і цілей при виконанні певної діяльності, оволодінні знаннями та регуляції комплексу стійких внутрішніх емоційних переживань – почуттів; пов’язані з базальними (первинними) вольовими якостями – витримка, сміливість та ін. Механізм – усвідомлення своїх дій, почуттів, можливостей та розвиток самоконтролю в процесі їх реалізації.

ІІІ. РІВЕНЬ (Індивідуально-особистісний).

Вчинок – притаманний людям як самоактуалізованим особистостям, спрямованим на самореалізацію, пошук сенсу існування, усвідомленням відповідальності за власне життя та свободу вибору. Людина- індивідуальність, у психіці якої домінуючу роль відіграє її самосвідомість, що включає інтегровані елементи підсвідомості, свідомості та надсвідомості; самоусвідомлення виявляється на рівні Я – фізична, психічна і соціальна реальність. Механізм функціонування – інтеграція в самосвідомості індивідуальності власних несвідомих реакцій, свідомих дій та норм і вимог соціуму.

Вищі моральні загальнолюдські імперативи – обов’язок, честь, порядність, справедливість, свобода та ін., дотримання яких, пов’язано з позитивною модальністю переживань людини, а порушення – з негативною. Механізм функціонування – спрямованість на Его-ідеал як зовнішній моральний імператив, що делегується соціумом, та совість, як внутрішній моральний імператив притаманний суб’єкту на рівні індивідуальної психічної діяльності.

Переконання – індивідуальна впевненість у істинності набутого досвіду та правильності його застосування; спрямованість на його подальше вдосконалення і розширення. Механізм функціонування – застосування когнітивних схем, спрямованих на самоактуалізацію та самореалізацію внутрішнього інтелектуального потенціалу.

Основний спосіб реалізації: власне вольові дії як усвідомлені, цілеспрямовані, умисні, вчинені за власним переконанням, зумовлені як зовнішніми (соціальними), так і внутрішніми (суб’єктивними) чинниками; пов’язані із системними (вторинними) вольовими якостями – цілеспрямованість, принциповість тощо. Механізм – подолання труднощів, перепон на шляху самоактуалізації та самореалізації індивідуально-особистісного потенціалу.

ІV. РІВЕНЬ (Духовно-трансцендентальний).

Доброчинність (як стійка позаситуативна властивість індивідуальності) – притаманна окремим духовним людям, які визнають існування вищої трансцендентної реальності, що містить універсальний позитивний духовний (розумний) початок, певної вищої сутності (Універсум, Абсолют, Логос тощо); вони усвідомлюють вище призначення людини – її спрямованість на творення Добра та власне покликання реалізувати таке призначення. Людина-духовна, з актуалізованою, спрямованістю на реалізацію трансперсональної самосвідомості, що інтегрує в собі Я-реальне та Я-ідеальне). Механізм функціонування - інтеграція трансперсонального та трансцендентального рівня самосвідомості духовної людини.

Любов як безумовна всезагальна, Всесвітова якість, властивість притаманна всьому живому – людині, зокрема. Механізм функціонування – совість як інтегрований безумовний (поза ситуативний) морально-духовний імператив людини.

Осяяння і як результат прозріння, як безумовна віра у вищий розум, вищий сенс існування людини, її подальший розвиток та вдосконалення, які дозволять осягнути своє істинне призначення. Механізм функціонування – розвиток творчого, інтуїтивного мислення, інсайт.

Основний спосіб реалізації: власне вольовий акт як здатність зробити усвідомлений вибір на користь загальнолюдських духовних цінностей (інколи, з точки зору прагматичного соціального підходу, на шкоду собі), вбачаючи в цьому вищий сенс людського, а значить і власного призначення та переживаючи, при цьому, почуття позитивної модальності. Механізм – усвідомлене мимовільно-довільне спрямування своєї життєдіяльності на реалізацію власного духовного потенціалу, й, відповідно, повну самореалізацію.

Тобто, через свободу волі та свободу вибору й усвідомлення відповідальності за цей вибір людина має йти власним шляхом пошуку істини, тримаючи попереду орієнтир загальнолюдських цінностей сформованих у світовій культурі у вигляді філософсько-релігійних вчень, що можуть бути реалізовані, передусім, через систему світської освіти та релігійної просвіти населення.

Висновок

Отже, нами виділяються наступні рівні реалізації духовної самосвідомості людини: індивідно-груповий, особистісно-індивідуальний, індивідуально-особистісний та духовно-трансцендентальний. Кожний з виділених рівнів аналізується, виходячи із розуміння принципів та механізмів функціонування і взаємозв’язку структурних компонентів самосвідомості на відповідному етапі її розвитку як у філогенезі, так і в онтогенезі.

Список використаних джерел

  1. Камінська О.В. Особливості змін у структурі самосвідомості в юнацькому віці./ О.В. Камінська //Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка Т. УІІ, вип. 4. – К., 2005. – 324 с. – С.122 – 132.
  2. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание./ И.С. Кон М., 1984. – С. 332 – 333.
  3. Макарова Л.Л. Особливості розвитку самосвідомості студентської молоді./ Л.Л. Макарова //Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка Т. УІІ, вип. 4. – К., 2005. – 324 с. – С.190 – 202.
  4. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Нав. посіб. / В.А. Роменець, І.П. Маноха. [Вст. сл. В. О. Татенка, Т. М. Титаренко]. – К.: Либідь, 1998. – 992 с.
  5. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание./ А.Г. Спиркин. – М.: Политиздат, 1972. – 303 с. – С. 143.
  6. Татенко В.О., Титаренко Т.М. Володимир Андрійович Роменець (1926 – 1998): життя як вчинок і подія/ В.О. Татенко, Т.М. Титаренко// Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник . – К.: Либідь, 1998. – 992 с.
  7. 9. Шорохова Е.В. Проблема «Я» и самосознание./ Е.В. Шорохова// Сб. «Проблемы сознания». М., 1966.

Стаття опублікована: Вісник ХНПУ імені Г. С. Сковороди. Психологія. – Харків: ХНПУ, 2006. Вип. 18. – 200 с. - С.141 -151.



Особисті інструменти
Ми в мережі
Реклама