Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Мелько Христина Богданівна

Вступ

Зміни у духовному житті країни, відсутність у суспільстві чіткого загальновизначеного ідеалу виховання потребують інтенсивного пошуку запровадження нових методів впливу на самосвідомість молоді та  відродження ефективних форм організації виховного процесу. Зокрема Міністерством освіти і науки України рекомендовано відродити інститут наставників у вищих навчальних закладах.Основними завданнями кураторів вважаються згуртування колективу студентської групи, допомога студентам адаптуватися до умов навчання у вищій школі, а також до умов майбутньої професійної діяльності, залучення студентів до громадського життя вищого навчального закладу. У сучасній педагогиці і психології починає переважати підхід до виховання як до створення умов для саморозвитку особистості майбутнього фахівця. Принципи рівності, партнерства і взаємної поваги мають важливе значення у вищій школі. Процеси навчання і виховання можуть бути повноцінними лише тоді, коли вони є взаємними, коли навчається і виховується не лише студент, а й викладач.Відповідно до нової філософії освіти викладач вищої школи в сучасних соціокультурних умовах вбачається не просто транслятором науково-культурного й професійного досвіду, а носієм незаперечної істини, яка має бути засвоєна студентом. Центральний тягар в діалогічній культурі припадає на індивідуальність і індивідуальну свідомість, визнанні права на власну думку та позицію іншого, незалежно від соціально-рольової позиції, яку він обіймає. Ще Блонський писав:"при підготовці не збираємося навчати студента „всьому", але ми повинні навчити його самоосвіті, навчити його самостійно протягом усього життя, вивчити все ,що йому потрібно." [8;32]На сучасному етапі розвитку вищої цивілізації зростає роль особистості вчителя, викладача як основного провідника значущої для суспільства інформації, головного чинника виховного процесу, зростає вагомість його позиції в суспільстві, оскільки через діяльність педагога та його вплив формується громадянин, зміцнюється інтелектуальний та духовний потенціал нації.Це і зумовило актуальність даного дослідження.Метою є розглянути психологічні та педагогічні якості викладача вищої школи, скласти психологічний порттет, який буде включати коннструктивну, організаційну, комунікативну компоненти особистості. Визначальну роль у процесі пізнання, що здійснюється крізь призму соціальної взаємодії, відіграє сумісна співпраця викладача та студента. Співпраця реалізується на основі виконання певних навчально-виховних завдань. Рівень їх виконання залежить від сприймання учнями їх життєвої необхідності.Викладач чи вчитель є посередником "медіатором" між учнями (студентами) та навчальним матеріалом, засвоєння цього матеріалу відбувається безпосередньо у процесі навчання, тому вчитель (викладач) повинен бути готовим до виконання ролі порадника, помічника, консультанта, комунікатора, партнера. Успішному виконанню таких завдань сприяє наявність таких якостей як схильність до лідерства, готовність прийти на допомогу, доброта, вміння активізувати почуття відповідальності.Викладач вищої школи вирішує різноманітні педагогічні завдання, що є відображенням специфіки його професійної діяльності. Тому його професійна культура складається з декількох самостійних видів діяльності. І.Ф.Ісаєв виділяє такі характерні для викладача вищої школи види діяльності – навчально-методичну, науково-дослідну, виховну, суспільно-педагогічну. Викладач має справу з найскладнішим, неоціненним, найдорожчим, що є в житті – з людиною. Від нього, від його вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її життя, здоров'я, розум, характер, місце і роль у житті.

Розділ І. Особливості викладача вищої школи

Ефективність процесу виховання багато в чому залежить від дій викладача вищої школи – суб'єкта педагогічного процесу, тобто вихователя, який безпосередньо й багатогранно впливає на кожний його компонент. Головне – викладач вищої школи повинен зробити вихованця центральною постаттю цього процесу, його активним, свідомим, повноправним та самостійним учасником. Завдання вихователя полягає в тому, щоб формувати у вихованця мотивацію, навички та вміння самовдосконалення, озброїти його ефективною методикою, прищепити почуття суб'єктності в педагогічному процесі.Звичайно, головним напрямом застосування педагогічних зусиль є навчання, освіта, виховання, розвиток і формування студентів. Відповідно, основною функцією викладача вищої школи, на думку І. П. Підласого, є управління процесами навчання, виховання, розвитку і формування особистості студента. «Не вчити, а направляти учення, не виховувати, а керувати процесами виховання покликаний учитель. І чим ясніше розуміє він цю свою головну функцію, тим більше самостійності, ініціативи, свободи надає своїм учням. Справжній майстер своєї справи зостається в навчально-виховному процесі ніби «за кадром», за межами вільних дій студентів, а насправді – керованого педагогом вибору».Потрібно сказати, що рівень здібностей разом із спрямованістю особи і структурою її компетентності є найважливішим суб'єктивним чинником досягнення вершин в професійно-педагогічній і науковій діяльності.Викладач вищої школи в певному значенні є ключовою фігурою, йому належить стратегічна роль в розвитку особи студента в ході професійної підготовки. «Педагогічна енциклопедія» дає таке визначення: «Викладач – в широкому сенсі слова – працівник вищої, середньої спеціальної або загальноосвітньої школи, що викладає який-небудь учбовий предмет, у вузькому сенсі слова – штатна посада у вузах і середніх спеціальних учбових закладах.Потрібно відмітити, що якщо педагогічна діяльність не підкріплена науковою роботою, швидко згасає професійна педагогічна майстерність. Професіоналізм якраз і виражається в умінні бачити і формулювати педагогічні завдання на основі аналізу педагогічних ситуацій і знаходити оптимальні способи їх рішення. Труднощі викладача складають три компоненти: педагогічна діяльність, педагогічне спілкування, особа. Особа – стрижньовий чинник праці, визначає його професійну позицію в педагогічній діяльності і в педагогічному спілкуванні. Педагогічна діяльність – це технологія праці, педагогічне спілкування – його клімат і атмосфера, а особа – ціннісні орієнтації, ідеали, внутрішній сенс роботи викладача. Сучасність пред'являє все більш жорсткі і різносторонні вимоги до педагогічної діяльності. Вони невимірно зростають при неминучому виникненні ринку молодих фахівців, розвитку багаторівневої освіти, внутрідержавної і міжнародної акредитації вузів і фахівців.Таким чином, діяльність викладача вузу більш різноманітна, ніж праця вчителя середньої школи, окрім педагогічної, вона включає і науково-дослідну сторону, яка також вимагає наявність спеціальних здібностей. Спроби створити типологію учених робилися неодноразово. Різні автори будували її виходячи з різних ознак. Наприклад, В. Оствальд на підставі швидкості розумових реакцій ділив учених на «класиків», що здійснюють наукову діяльність поволі, але глибоко і які не потребують узагальнення для успішної роботи і «романтиків», які творять швидко, але поверхнево, зацікавлених в оточенні, яке сприймало б їхні ідеї. А.Пуанкаре класифікував учених на «аналітиків» (логіків) і «геометрів» (інтуїтивістів). Найбільш конструктивною, на нашу думку, є класифікація, розроблена Н. Волгіним. Згідно його класифікації, за характером стилю роботи викладачі бувають теоретиками, експериментаторами і організаторами науки, бо в сучасній науковій діяльності, що ускладнюється, неможливий учений-універсал; за стилем наукової творчості – «галузевики» і «систематики», останні з яких народжують нові ідеї – їх всього ~ 10% від загальної кількості учених. По структурі наукової діяльності і тому, які саме здібності розвинені, науковці вважаються «відкривачами», «генераторами ідей», «класиками», «систематиками», якщо переважає у них конструктивний компонент і узагальнення на високому рівні абстракції.

Розглянемо власне педагогічні здібності викладача вищої школи:

•  здатність робити учбовий матеріал доступним;
• творчість в роботі;
• педагогічно-вольовий вплив на студентів;
• здатність організувати колектив студентів;
• інтерес і любов до дітей;
• змістовність і яскравість мови, її образність і переконливість;
• педагогічний такт;
• здатність пов'язати учбовий предмет з життям;
• спостережливість;
• педагогічна вимогливість;

До супутніх властивостей особи викладача вищої школи вищої школи відносяться: організованість, працездатність, допитливість, самовладання, активність, наполегливість, зосередженість і розподіл уваги.Організаційні здібності викладача вищої школи служать не тільки організації процесу навчання у вузі, але і самоорганізації діяльності викладача.

Виділимо 18 організаторських якостей викладача вищої школи:

1. здатність «заряджати» своєю енергією інших людей;
2. здатність знаходити якнайкраще застосування кожній людині;
3. психологічна вибірковість, здатність розуміти і вірно реагувати на психологію людей;
4. здатність бачити недоліки у вчинках інших людей –  критичність;
5.  психологічний такт – здатність встановити міру дії;
6. загальний рівень розвитку як показник кмітливості, –  різниці загальних здібностей людини;
7.  геніциативність – творча і виконавська;
8.  вимогливість до інших людей;
9.  схильність до організаторської діяльності;
10.  практичність – здатність безпосередньо, швидко і гнучко застосовувати свої знання і свій досвід у вирішенні практичних задач;
11.  самостійність на відміну від навіюваності і сліпого копіювання;
12. спостережливість;
13. самовладання, витримка;
14. товариськість;
15. наполегливість;
16. активність;
17. працездатність;
18.  організованість.

Організаторські здібності викладача вищої школи виявляються в умінні організувати себе, свій час, індивідуальну, групову, колективну діяльність студентів, згуртувавши навколо наукової проблеми надійних помічників, однодумців.

До комунікативних характеристик викладача вищої школи відносяться здібності:

1.  здатність всесторонньо і об'єктивно сприймати людину-партнера по спілкуванню;
2. здатність викликати у нього довіру, співпереживання в спільній діяльності;
3. здатність передбачати і ліквідовувати конфлікти;
4. справедливо, конструктивно і тактовно критикувати свого товариша по спільній діяльності;
5. сприймати і враховувати критику, перебудовувавши відповідно свою поведінку і діяльність.В.О.

Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення викладача вищої школи. На його думку, слово викладача вищої школи не може бути брутальним і нещирим: «Я вірю в могутню, безмежну силу слова вихователя. Слово – найтонший і найгостріший інструмент, яким ми, вчителі, повинні вміло торкатися сердець наших вихованців... Виховання словом – найскладніше, найважче, що є в педагогіці і в школі... Слово викладача вищої школи я вважаю найнеобхіднішим і найтоншим дотиком людини, яка переконана у правоті й красі своїх поглядів, переконань, світогляду, до серця людини, яка прагне бути хорошою». Наступний елемент психологічної техніки – це вміння викладача вищої школи управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. Педагог повинен створити таку духовну, інтелектуальну та емоційну обстановку під час спілкування, де панувала б атмосфера довіри, добра, людяності, взаєморозуміння та психологічної взаємопідтримки «Завдання викладача вищої школи – знайти шлях до формування позитив них емоцій у процесі учення. Це прості прийоми: зміна методів роботи, емоційність, активність викладача вищої школи, цікаві при клади, дотепні зауваження тощо. Ці прийоми дають ні тільки тимчасовий успіх, вони сприяють збільшенню симпатії до викладача вищої школи, вирішують головне завдання – формують стійкий, постійний інтерес до предмета».Відповідно до основних видів діяльності викладача вищої школи та його функцій можна виокремити такі педагогічні здібності: виховні, дидактичні, управлінські, перцептивні, комунікативні, дослідницькі та науково-пізнавальні. Безперечно, серед них найголовнішими є виховні, дидактичні, перцептивні, комунікативні та управлінські, а інші – допоміжними. Окремі педагогічні здібності стали провідними властивостями викладача вищої школи, без яких неможлива психологічна діяльність. До них належать, наприклад, комунікативність і педагогічно спрямоване спілкування.

На основі стилю роботи і ставлення викладача вищої школи до колективу виокремлюють такі стилі педагогічного спілкування:

•  спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю;–    – спілкування на основі дружнього ставлення;
• спілкування-дистанція;
• спілкування-залякування;
• спілкування-загравання.

Стиль спілкування визначає три типи вчителів: «проактивний», «реактивний» і «надактивний». Перший – ініціативний в організації спілкування, індивідуалізує свої контакти з вихованцями, його настанова змінюється відповідно до досвіду. Він знає, чого хоче, і розуміє, що в його поведінці сприяє досягненню мети. Другий – також гнучкий у своїх настановах, але внутрішньо слабкий. Не він особисто, а вихованці диктують характер його спілкування з класом. У нього розпливчасті цілі та відкрито пристосувальна поведінка. Третій – схильний до гіпертрофованих оцінок своїх студентів і вибудовування нереальних моделей спілкування. На його думку, коли учень активніший від інших – він бунтар і хуліган, а коли пасивніший – ледар і нероба. Видумані ним же оцінки змушують такого викладача вищої школи діяти відповідним чином: він час від часу впадає в крайнощі, підпорядковуючи своїм стереотипам реальних студентів. Узагальненим виявом стилю спілкування викладача вищої школи є педагогічний такт, де акумулюються всі складові психологічної культури і який є одним із основних показників психологічної майстерності.Особливість діяльності викладача вищої школи полягає в тому, що вона є складно організованою і складається з декількох взаємозв'язаних видів, які мають спільні компоненти. Викладач вузу здійснює такі види діяльності як : педагогічна, науково-дослідна, професійна, адміністративно-господарча, управлінська, комерційна і суспільна. Однак провідну роль в діяльності викладача відіграє педагогічна діяльність.

Російський психолог Кузьміна виділяє 5 рівнів продуктивності педагогічної діяльності:

1. репродуктивний, коли педагог вміє розповісти іншим те що знає сам
2.  адаптивний , при якому в здатний адаптувати свою доповідь до вікових та психологічних особливостей аудиторії;
3.  локально-моделюючий знання студентів, коли педагог володіє стратегією навчання, знаннями, уміннями і навиками по окремим розділам курсу, що дозволяють визначити педагогічну мету, поставити завдання , розробити алгоритм їх вирішення і використовувати педагогічні засоби включення студентів в навчально-пізнавальну діяльність.
4.  системно-моделюючий знання студентів , коли педагог володіє стратегією формування системи знань, умінь і навичок з дисципліни вцілому.
5. системно моделюючий діяльність і поведінку студентів, при якому педагог може перетворити свою дисципліну у засіб формування особистості студента, його потреби до самовиховання, самонавчання і саморозвитку ...

Розділ ІІ. Педагогічне спілкування як творчий процес

Знання та уміння передаються учням лише шляхом живого й безпосереднього спілкування з ними. Тому основні навички педагогічного спілкування мусить засвоїти кожний студент, якщо він бажає стати справжнім учителем. Адже найцікавіші й найплідніші навчально-виховні матеріали, найактивніші й найпрогресивніші методи впливу на студентів «спрацьовують» лише тоді, коли вони спираються на відповідне педагогічне спілкування.Однією із найважливіших рис викладача є його уміння організовувати роботу зі студентами, спілкуватися з ними й керувати їх діяльністю. З точки зору сучасних психолого-педагогічних досліджень наявність цих умінь є проявом комунікативних здібностей викладача, найбільш істотних для здійснення плідної педагогічної діяльності. Звичайно, здібність до спілкування зі студентами має спиратися на міцний фундамент любові до них, на те, що науковці дещо суховато називають професійно-педагогічною спрямованістю викладача. За самою своєю природою праця педагога, щоденне спілкування зі студентами, поглиблює любов до людини, віру в неї. Однак здійснюватися різні прояви цих рис повинні відповідно до законів педагогічного спілкування. Саме взаємостосунки зі студентами великою мірою впливають на процеси навчання й виховання. Ця думка розвивається у працях багатьох дослідників: Ю.П. Азарова, О.О. Бодальова, В.А. Как-Калика, Н.В. Кузьміної, О.О. Леонтьєва, А.В. Петровського тощо.

Основні труднощі у спілкуванні зі студентами викладачів-початківців такі:

1.  неуміния налагодити контакт;
2. нерозуміння внутрішньої психологічної позиції студента;
3.  складнощі керування спілкуванням на лекціях, семінарських заняттях;
4.  неуміння будувати стосунки й перебудовувати їх відповідно до педагогічних задач;
5. труднощі мовного спілкування й передачі власного емоційного ставлення до навчального матеріалу;
6. складнощі керування власним психічним станом.

Слід звернути увагу на те, яку велику сферу емоційних станів викладача, що супроводжують процес професійної діяльності, охоплює спілкування і як істотно воно впливає на самопочуття викладача і на весь педагогічний процес. Добре відомо, що за допомогою педагогічного спілкування створюється надзвичайно важлива система виховних стосунків між викладачами та студентами, яка забезпечує ефективність виховання й навчання. Для багатьох педагогів очевидна істина: ставлення до викладача студенти часто переносять на предмет, що він викладає. Це неодноразово доведено психолого-педагогічними дослідженнями. У педагогічному процесі взаємовідносини первинні, на них створюється складна будова виховання й навчання, вони роблять студента співучасником власної особистості. Але не завжди ці взаємовідносини, їх моральні, психологічні, технологічні складові усвідомлюються педагогами як дійовий цілеспрямоване вивчення основ педагогічного спілкування. Свого часу були виконані спеціальні дослідження з метою з'ясування професійних характеристик педагогічної діяльності.

Серед основних визначено такі:

1. зміна обставин діяльності, її творчий характер, необхідність щоденно розв'язувати нові задачі;
2. комунікативна діяльність як невід'ємна складова педагогічної праці;
3. стан голосового апарату, мовлення, мімічних можливостей тощо;
4. необхідність керування своїм психічним станом як професійна вимога.

Як бачимо, досить чітко визначаються два аспекти педагогічної праці: творчість у процесі спілкування зі студентами й спілкування з ними у процесі педагогічної творчості.Таким чином, процес спілкування педагога зі студентами є важливою професійною категорією педагогічної діяльності.Професійно-педагогічне спілкування - це система (прийоми й навички) органічної соціально-психологічної взаємодії педагога й вихованців, змістом якої є обмін інформацією, створення виховного впливу, організація взаємовідносин за допомогою комунікативних засобів. Педагог виступає як активна сторона цього процесу, організуючи його й керуючи ним.Отже, спілкування — система багатофункціональна. Відомий психолог Б.Ф. Ломов запропонував таку класифікацію функцій спілкування: інформаційно-комунікативна, регуляційно-комунікативна, афективно-комунікативна.Діяльність викладача дозволяє реалізувати усі функції спілкування. Він виступає і як джерело інформації, і як людина, шо вивчає іншу людину або групу людей, і як організатор колективної діяльності і взаємовідносин.

Для розв'язання розвиваючих задач за допомогою спілкування створюються психологічні ситуації, що стимулюють самоосвіту й самовиховання особистості:

•  долаються соціально-психологічні фактори, які стримують розвиток особистості у процесі спілкування (замкнутість, невпевненість тощо);
• створюються можливості для виявлення й обліку ікдивідуально-типологічних особливостей студентів;
• здійснюється соціально-психологічна корекція розвитку й становлення найважливіших якостей особистості (мовлення, розумова діяльність тощо).

Такий діапазон педагогічного спілкування у системі процесу навчання. Аналіз педагогічного процесу дає можливість вичленити з нього дві підсистеми: перша пов'язана з процесом підготовки педагога до творчості, а друга — творчість у процесі безпосередньої взаємодії зі студентами.Спілкування, як частина педагогічної творчості, проникнення творчості у спілкування викладача зі студентами — ось безпосередні умови плідної педагогічної праці. Творчість у процесі педагогічного спілкування необхідна: по-перше, для вивчення викладачами учнів шляхом взаємодії з ними (О.О. Бодальов); по-друге, для організації безпосереднього впливу на студента, регулювання його поведінки, реалізації різних форм взаємодії тощо; по-третє, творчість у процесі спілкування необхідна для управління власною поведінкою (саморегуляція при спілкування); по-четверте, творчий характер має сам процес організації взаємовідносин (Я.Л. Коломийський, А.В. Петровський).Процес професійно-педагогічного спілкування вимагає від педагога розв'язання незчисленної множини комунікативних задач, які змінюються й розвиваються.Педагогічне спілкування — процес складний, багатоплановий. Воно являє собою процес зміни й розвитку форм спілкування, які утворюють динамічну комунікативну систему.Рух комунікативної системи викликається зміною педагогічних і, як наслідок, комунікативних завдань. У цьому плані складною проблемою є знаходження й побудова комунікативної задачі, адекватної задачі, що виникла з потреб педагогічної практики. У перші роки педагогічної роботи ця трудність відчувається найбільш сильно. Під час педагогічної практики у студентів часто виникають запитання: як поводити себе у класі, як розмовляти з учнями на уроці, у коридорі, на вулиці, яким тоном тощо. Усе це — наслідок комунікативної непідготовленості студентів.Комунікативні здібності кожного студента потребують цілеспрямованого розвитку. Необхідно підкреслити, що за будь-якого тлумачення її значення система спілкування педагога з вихованцями — категорія активно-виховна. А це у свою чергу потребує підвищення моральної ефективності усієї системи педагогічного спілкування. Адже у процесі спілкування педагога і студентами завжди створюється певна система моральних стосунків. До структури процесу навчання.як вважають спеціалісти, зокрема В.А. Как-Калик, входять дві підсистеми: дидактична, що визначається змістом освіти й комунікативна (формотворча). Природно, що такий поділ можливий лише на абстрактному рівні, в дійсності ці дві підсистеми утворюють єдине ціпе. Але професійна особливість педагогічної діяльності саме полягає в тому, що дидактичне підсистема реалізується безпосередньо через комунікативну — формотворчу, хоча остання не завжди враховується педагогом. Дидактичні компоненти процесу навчання містяться в комунікативній підсистемі. Але оскільки остання часто розглядається як звичайна галузь спілкування людей, головна увага зосереджується на дидактичних аспектах процесу навчання. Вважається, що досить знати науку, матеріал, методи навчання, оволодіти ними для того, щоб педагогічна діяльність стала ефективною. Але у процесі навчання комунікативна підсистема (спілкування) це не просто загальнолюдська категорія, вона несе професійне навантаження. Отже, кожний компонент дидактичної підсистеми повинен відповідати адекватному компонентові комунікативної підсистеми. Інакше кажучи, кожний дидактичний вплив повинен мати певне комунікативне забезпечення. Вивчення досвіду викладачів-початківців, спеціально виконані дослідження дають можливість стверджувати, що часто на етапі взаємодії педагога з аудиторією виникають певні «психологічні бар'єри», які заважають спілкуванню, «гальмують» його і, як наслідок, негативно впливають на хід навчального процесу, самопочуття педагога і студентів. Психологічні «бар'єри» спілкування виникають непомітно і спочатку можуть не усвідомлюватись викладачами. Зате студенти сприймають їх одразу. Але якщо «бар'єр» закріпився, то й сам педагог починає відчувати дискомфорт, тривогу, нервовість. Цей стан стає стійким, заважає плідному контактові з і студентами й, нарешті, впливає на характер педагога — формує так званий неправильний «педагогічний характер». Отже, основа педагогічного спілкування — систематичне керівництво спілкуванням. Педагог розв'язує цілий ряд комунікативних задач, регулює процес спілкування, стимулює участь у ньому студентів, відшукує відповідні методики впливу системи спілкування.

Висновки

Проведений аналіз даних, що пропонується науковою літературою, дозволив намалювати такий портрет особистості викладача: Здібності, уміння, знання, навички: високий рівень інтелекту, професійні знання, уміння гарно подати матеріал; організаторські здібності; уміння здійснювати індивідуальний підхід до студента. Спрямованість і мотивація діяльності, захопленість. Риси характеру, які виражають ставлення і спрямованість на справедливість, принциповість, послідовність, сумлінність тощо; вольові: наполегливість, самостійність, цілеспрямованість.Якості, пов'язані з темпераментом: розважливість, сензитивність, відповідність реакції зовнішньому збуднику. Комунікативні якості: комунікабельність, почуття міри, педагогічний такт, товариськість, соціальна чутливість (емпатія). Інші психічні властивості: високі моральні якості, зрілість, екстравертність, домінантність, емоційна стабільність.Високо оцінюючи весь спектр позитивних якостей викладача, студенти усе-таки визначають для них своєрідну ієрархію, де присутні: якості, що характеризують рівень знання викладача; якості, які виявляються в міжособистісних стосунках; особистісні якості; зовнішні характеристики. Серед особистісних якостей найважливішими студенти визнають чуйність, чутливість, уважність, стриманість, вимогливість, об'єктивність, справедливість, чесність, принциповість, скромність, життєрадісність, почуття гумору. Соціальне визнання й оцінка професійних досягнень педагога соціумом впливають на формування його самосвідомості. Самооцінки і самореалізації. Самосвідомість і самооцінка сприяють появі у викладача почуття впевненості, оптимізму, що, в свою чергу, сприяє успішній побудові професійно-педагогічної кар'єри і самореалізації викладача.Ян-Амос Коменський - батько дидактики – наголошував, що успіхи учнів залежать перед усім від вчителя, і тому ця професія є „найпочеснішою під сонцем", а тому „найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями".

Список використаної літетатури

1.  Астахова Є. В.Социальная характеристика кадрового потенциала высшей школы: украинский вариант// Инновации в образовании.-2003.-№1.-С.27-51.
2.  Бондар В.І.Дидактика.-К., Либідь, 2005.-264 с.
3.  Головінський І. Педагогічна психологія.-К., Аконіт, 2003.-287 с.
4.  Закон України „Про вищу освіту"// Освіта.-2002.-20-27 лютого.
5.  Зиновкина М. Вузовский педагог ХХ! века// Высшее образование в России.-1998.-№3.- С.14-16.
6.  Калошин В. Ф. Самоактуалізація викладача // Практична психологія та соціальна робота.-2000.-№1. С.7-9.
7.  Матушанский Г. У., Цвенгер Ю. В. Основные характеристики психолого-педагогической подготовки и переподготовки преподавателя высшей школы на современном этапе // Психологическая наука и образование.-2001.-№2.- С. 26-31.
8.  Мороз О. Г., Падалка О. С., Юрченко В. І. Педагогіка і психологія вищої школи: Навчальний посібник/ за ред. О. Г. Мороза .- К.:НПУ, 2003.-267 с.
9.  Нісімчук А.С., Падалка О. С., Шпак О. Т. Сучасні педагогічні технології: Навчальний посібник .- К.: „Просвіта", 2000.-368 с.
10. Перспективні педагогічні технології в шкільній освіті.: Навчальний посібник/ за ред. С. П. Бондар .- Рівне .2003.-200 с.
11.  Психологія особистості : Словник-довідник/ за ред. П. П. Горностая, Т. М. Титаренко .- К.: Рута, 2001.- 320 с.
12. Психолого-педагогічні проблеми підготовки вчительських кадрів в умовах трансформації суспільства/ Матеріали конференції .- К. 2003,Т 3.
13.  Слєпкань З. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі.- К.: НПУ, 2005.-210 с.
14.  Щербань П. Сутність педагогічної культури// Вища освіта України.-2004.-№ 3.- С. 67-71.
15. Якунин В. А. педагогическая психология : Учеб. пособ.- 2 – е изд.- СПБ.: Изд-во Михайлова В. А., 2000.-348 с.

---

---