Драгоманов Михайло Петрович

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

(відмінності між версіями)
Перейти до: навігація, пошук
(Створена сторінка: '''Драгома́нов Михайло Петрович''' (або Драгома́нів) (6 (18) вересня 1841[1], м. Гадяч — 20 червня (2 ...)
 
 
Рядок 1: Рядок 1:
'''Драгома́нов Михайло Петрович''' (або Драгома́нів) (6 (18) вересня 1841[1], м. Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895[2], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
+
'''Драгома́нов Михайло Петрович''' (або Драгома́нів) (6 (18) вересня 1841[1], м. Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895[2], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.Брат письменниці та громадської діячки '''Олени Пчілки''', дядько '''Лесі Українки'''.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889—1895).
+
 
Брат письменниці та громадської діячки '''Олени Пчілки''', дядько '''Лесі Українки'''.
+
 
Більше дізнатися про М.П.Драгоманова можна тут: [http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 Матеріал з Вікіпедії вільної енциклопедії]
+
Ім’я Михайла Петровича Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної [[Діяльність|діяльності]] М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.
 +
Михайло Петрович Драгоманов народився в Гадячі в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 — 60) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович — поетом-декабристом. Навчався Михайло спершу в Гадяцькому повітовому училищі, а в 1853 — 59 роках у Полтавській гімназії, де його виховниками були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимір Полевич. "Полтавська гімназія дала юнакові багато", — писала про Михайла Драгоманова його сестра Олена Пчілка. В 1859 — 63 роках він студент історико-філологічного факультету Київського університету, з 1864 — приват-доцент, а з 1870 — доцент цього університету. В цей період він брав активну участь у діяльності Південно-ЗахідноГо відділення Російського географічного товариства та київської "Старої громади". 1875 року був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, "українського руху та української думки", що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники "Громада" (пізніше — журнал "Громада"), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Люборацькі" А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.
 +
У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети "Турки внутрішні і зовнішні", "Дітозгубство, здійснюване російським урядом", "До чого довоювались", "Внутрішнє рабство і війна за визволення" та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу "українського Герцена".
 +
В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах "Друг", "Народ", "Світ" він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.
 +
Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: "Історичні пісні малоруського народу" (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876), "Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880" (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.
 +
За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення [[Освіта|освіти]] і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.
 +
Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не придушуватись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати [[Пам’ять|пам’ять]] свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської.
 +
 
  
 
[[Категорія:Науковці]]
 
[[Категорія:Науковці]]
 
[[Категорія:Українські психологи і педагоги]]
 
[[Категорія:Українські психологи і педагоги]]
[[Категорія: Матеріал з Вікіпедії]]
 
 
[[Категорія:Потребує доопрацювання]]
 
[[Категорія:Потребує доопрацювання]]

Поточна версія на 22:45, 11 березня 2013

Драгома́нов Михайло Петрович (або Драгома́нів) (6 (18) вересня 1841[1], м. Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895[2], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.


Ім’я Михайла Петровича Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя. Михайло Петрович Драгоманов народився в Гадячі в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 — 60) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович — поетом-декабристом. Навчався Михайло спершу в Гадяцькому повітовому училищі, а в 1853 — 59 роках у Полтавській гімназії, де його виховниками були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимір Полевич. "Полтавська гімназія дала юнакові багато", — писала про Михайла Драгоманова його сестра Олена Пчілка. В 1859 — 63 роках він студент історико-філологічного факультету Київського університету, з 1864 — приват-доцент, а з 1870 — доцент цього університету. В цей період він брав активну участь у діяльності Південно-ЗахідноГо відділення Російського географічного товариства та київської "Старої громади". 1875 року був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, "українського руху та української думки", що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники "Громада" (пізніше — журнал "Громада"), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Люборацькі" А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші. У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети "Турки внутрішні і зовнішні", "Дітозгубство, здійснюване російським урядом", "До чого довоювались", "Внутрішнє рабство і війна за визволення" та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу "українського Герцена". В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах "Друг", "Народ", "Світ" він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці. Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: "Історичні пісні малоруського народу" (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876), "Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880" (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств. За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія. Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не придушуватись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської.



Особисті інструменти
Ми в мережі
Реклама