Юрченко В.І. Етнопсихологічні чинники формування „Образу-Я” особистості

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

(відмінності між версіями)
Перейти до: навігація, пошук
м (adding template)
Рядок 107: Рядок 107:
 
[[Категорія:Для науковців]]
 
[[Категорія:Для науковців]]
 
[[Категорія:Для студентів]]
 
[[Категорія:Для студентів]]
 +
 +
{{Збірник наук. праць. - Випуск 1}}

Версія за 08:51, 16 травня 2012

Юрченко Віктор Іванович, завідувач кафедрою практичної психології Інституту психології та соціальної педагогіки Київського університету імені Бориса Грінченка, кандидат психологічних наук, м.Київ


У статті аналізується процес формування „Образу–Я” особистості через механізм активізації ментального функціонального простору. Розглядаються найважливіші етнопсихологічні чинники реалізації ментального потенціалу: сімейно-родинне середовище, рідна мова.


В статье анализируется процесс формирования „Образа–Я” личности посредством механизма активизации ментального функционального пространства. Рассматриваются наиболее важные этнопсихологические факторы реализации ментального потенциала: семейно-родственная среда, родной язык.

Поступ демократичного суспільства неможливий без утвердження поваги і почуття власної гідності самоцінної особистості, морально-духовним ядром якої з позиції психологічної науки є „Я-концепція” як результат самосвідомості.

Для формування національної самосвідомості дітей і підлітків замало обладнати українську світлицю, придбати самобутній національний одяг чи організувати ансамбль бандуристів. На наш погляд, потрібно максимально використати „безплатний” психологічний матеріал: активізувати благотворний сімейно-родинний виховний вплив, запровадити бездоганне виконання рідномовних обов’язків, розв’язувати психолого-педагогічні шкільні проблеми через оптимізацію технології, взаємин – одну з основних технологій життєдіяльності українців.


Зміст

Самопізнання в ментальному функціональному просторі

Відомо, що самоусвідомлення не є безпричинною первинною реальністю, а породжується як багаторівневою системою образу світу, так і взаємовідносинами між суб’єктом і цим світом. У соціальній психології на основі ідеї цілісності світу (Е. Гуссерль) стверджується, що психосоціальним тлом життєвого шляху особистості є соцієтальна психіка як „позаперсональна система, яка включає в себе дані не тільки відображувального, а й наслідково-відтворювального з покоління в покоління регулятивного характеру” [4, с. 114]. Ця своєрідна психокультура соціуму зосереджує як усвідомлену, так і неусвідомлювану частину інформаційно-духовної системи. Водночас, за К.Юнгом, людина народжується не тільки з біологічною, а й з психологічною спадщиною – колективним несвідомим, що є чи не найглибшим пластом нашої психіки. Воно „мов повітря, що однакове скрізь, яким дихають всі, але яке не належить нікому. Його зміст (що називається архетипами) – первинні умови або патерни психічного формування взагалі” [цит. за 11, с. 83]. Це колективне несвідоме майже цілком закладене в структурі соцієтальної психіки і може частково репрезентуватися в образах, що фіксуються в міфах, легендах, казках, пареміях, релігіях, соціальній енергії соціуму або виявляються в сновидіннях, фантазіях окремих індивідів. Способи ж такої репрезентації залежать, на наш погляд, від культурно-історичних особливостей спільноти і визначаються ментальністю етносу й духовними цінностями окремого його представника. Під етнічною ментальністю в цьому контексті розуміється „сукупність типових для даного етносу планів/проектів поведінки і життєтворчості, світоглядних орієнтирів та цінностей” (Б.Попов, 1997) [3, с. 6], які реалізуються через спільну мову, надбання культури, систему морально-етичних вартостей тощо.

Особистісне зростання людини передбачає передусім інтегрування нового ментального матеріалу в свідомості. „Чим більше ми усвідомлюємо себе шляхом самопізнання і діємо відповідно до цього, тим більше зменшуються шари особистого несвідомого, що накладаються на колективне несвідоме” (Дж.Фейдимен, Р. Фрейгер, 1991) [11, с. 93]. Колективне несвідоме при цьому виконує роль своєрідної інформативно-енергетичної матриці для соцієтального порівняння індивідом себе зі спільнотою, чим здобувається нове знання як про світ, так і про самого себе з дальшим інтегруванням у свідомість і самосвідомість. Гадаємо, що уявлення про себе („Образ-Я”) сучасної людини не є продуктом суто її власної життєдіяльності як результату інтеріоризації оцінних ставлень інших людей, зіставлення наслідків своїх учинків і дій із соціальне схвалюваними вартостями, особистої інтерпретації свого соціально-рольового статусу тощо. „Образ-Я” формується не без участі колективного несвідомого як глибинного структурного утворення особистості і, отже, є також результатом, на нашу думку, відбитку або „архетипу” багатовікового соцієтального досвіду людського самопізнання, акумулювання всіх тих „Образів-себе”, які створювались попередніми представниками етносу. Цей образ-„структура” несвідомий, через те він завжди неусвідомлено проектується за будь-якої спроби самопізнання, організує і спрямовує психічний матеріал. Скажімо, для українського колективного несвідомого, на думку О.Кульчицького, найхарактернішим є архетип „Магна Матер” – тип „доброї”, „ласкавої”, „плодючої” Землі українського чорнозему” [8, с.55]. Архетип „Магна Матер”, виконуючи інформативно-енергетичну функцію, формує такі ментальні бінарні опозиції, як „добрий–злий”, „ласкавий–неприязний”, „працьовитий–лінивий”, що починають працювати як завдані конструкти становлення „Образу–Я” представника українського етносу і оцінювання ним навколишнього світу.

Звичайно, не кожна людина має високий ступінь етнічної ідентичності й виявляється носієм усіх національних рис. Однак вона перебуває в ментальному полі соціуму незалежно від глибини інтеграції з ним: є носієм національної самосвідомості (володіє рідною мовою, засвоює і примножує досягнення національної культури, дотримується народних звичаїв тощо) чи, навпаки, це особа – такий собі „етнічний байстрюк”, який заперечує свою приналежність до етнічної спільноти, до якої споконвіку входили його предки. Достовірно встановлено, що однією з складових особистісної кризи є „втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого „Я” з певними соціальними об’єктами-орієнтирами – суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією і багато чим іншим” [4, с. 257].

Соцієтальна психіка, ментальний „генотип” індивіда трансформуються під впливом конкретних культурно-історичних умов, але видозмінюються значно повільніше за ті зміни, які простежуються в соціально-економічній сфері життя соціуму. Розвиток національної самосвідомості народу і окремої особистості визначається як поступом етносу на шляху самоутвердження в світовій спільноті, усвідомленням ознак своєї національної самобутності, подоланням комплексу національної меншовартості, плеканням рідної мови і національної культури, так і реформуванням системи освіти, управлінням процесом формування особистості на національно-ментальному підґрунті. Виняткове значення тут має досвід використання чинника ментальності для інтенсифікації навчально-виховного процесу. З огляду на це актуальним убачається активізація вчинку самопізнання підростаючого покоління у виховних системах саме на етнопсихологічній основі.


Самопізнання в системі ментальних вартостей

Подібно до того як розвиток самосвідомості і самопізнання засвідчує вищий щабель особистісного зростання (поява самосвідомості означає нову епоху в розвитку особистості, оскільки стає можливим оволодіння процесом її розвитку, активне і цілеспрямоване самовиховання (Л.Виготський, С.Рубінштейн), так і утвердження самопізнання – духовно-моральної цінності, наявність усталених рефлексійних традицій у народі говорить про його життєздатність і потенцію дальшого національно-культурного розвою.

Аналіз філософсько-психологічної спадщини переконує, що увага до масного „Я”, до пізнання себе, встановлення своїх духовних першооснов традиційне для української культури і науково-теоретичних пошукань вчених. Ще Г.Сковорода стверджував, що перш ніж пізнати світ людина має пізнати саму себе як частину Всесвіту. „Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, - повинен виміряти себе” [5, с. 162]. Пізнаючи себе і навколишній світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили й здібності, обирає свій шлях. Отож „основна проблема людського існування – щастя конкретної людини – розв’язується лише подвигом самопізнання, через який виявляється „внутрішня”, „сердечна”, „єдина” людина” (В.Храмова, 1992) [8, с. 15].

На думку К. Соковича, дидаскала і ректора Київської братської школи, „найбільша мудрість, найвища філософія, найпотрібніша теологія полягає в тому, щоб пізнати самого себе...”, а сентенція „пізнай самого себе”, наголошував він, „може навчити нас трьом великим речам. При уважному її розгляді людина може дізнатися, чим вона була до народження, чим стала, народившись, і чим буде потім” [6, с. 445].

О. Кульчицький, беручи до уваги селянську структуру української нації, зазначав, що їй „властиві рефлексивні настанови, спрямовані на самозаглиблення і самопізнання, а воднораз і на адекватніше сприйняття, розуміння інтимного кола” [8, с. 12]. Це одна із системотворних ознак, притаманних менталітетові українського народу і його психологічному складу.

Моральний ідеал людини, за Т.Шевченком, осередком світогляду якої є наука, а головною силою – розум, - це „вільний дух, що сам на основі свого пізнання самовизначається” (М.Шлемкевич, 1992) [9, с. 23]. Саме ця ідея поряд з педагогічними концепціями Г. Сковороди, О. Потебні, І. Франка, О. Яніна, Г.Ващенка, пов’язаними з психопедагогікою самопізнання й самотворення, як наголошує П. Кононенко, має бути покладена в основу національної педагогіки [1, с. 24].

Теоретико-експериментальні дослідження проблеми психології самосвідомості особистості та різних аспектів самопізнання є традиційними для української психологічної науки. Так, П. Чамата фактично започаткував українську психологічну школу з проблеми самосвідомості, розвинуту далі дослідженнями його учнів та послідовників.

Отож можна стверджувати, що активізація вчинку самобачення, самопізнання як у науково-філософському плані, так і на повсякденному рівні життєтворчості є однією з ознак української ментальності і свідчить про високий рівень етногенезу. Через це самопізнання, „рідне розуміння себе” (Л.Силенко) „як в узагальненому вигляді на рівні філософської рефлексії, так і в конкретно-індивідуальному, може сприяти створенню розумного громадянського суспільства з відповідним державним устроєм, що забезпечив би плідний самовияв творчого потенціалу особистості” [8, с. 16].


Сімейно-родинне середовище і формування „Образу–Я” дитини

Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму і індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, „основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості” (Б.Цимбалістий, 1992) [8, с. 78].

Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір’ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування „Я-ідеального” сина чи доньки.

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь „і мертвих, і живих, і ненароджених” (Т.Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу – набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей (Схема. 1).

Схема 1 стаття Юрченка В .gif

Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає „без роду і племені”. У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання „родинного дерева” до сьомого коліна, прагнення обов’язково мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.

Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: „А хто я?”, „Який я?”, „Який слід на Землі залишу після себе?”, „Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?” Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації „Що люди скажуть”, формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого істинного „Я”. На думку М. Шлемкевича, „добре б нам, слідами Т.Шевченка, найперше приглянутись до родини, на ній показувати, на її проблемах розгортати й розуміти ширші людські взаємини” [9, с. 144]. Саме в родині людина здатна подолати „страшну самотність душ серед крикливої порожнечі”, пізнати себе, відкрити своє „Я”, повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити „безкомпромісне повернення до власного доглибинного „Я” (В.Храмова, 1992) [8, с. 19].

Через родину особистість репрезентує своє інтимно-особистісне „Я” в загальнолюдське, геополітичне „Ми”.

У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями, проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А. Петровський). Процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію „Я-концепції” особистості.

Схема 2 стаття Юрченка В .gif

Зі Схеми 2 легко пересвідчитись, що процес соціалізації дитини, процес активного засвоєння і відтворення нею ментального досвіду розпочинається саме з родини, в атмосфері неповторного інтимно-духовного спілкування з батьками. Саме в сім’ї, в родині дитина вперше усвідомлює і викристалізовує, самоактуалізує власний „Образ-Я” („Я-(ім’я)”; „Я-син(дочка)” тощо. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних обставин життєдіяльності родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в родині на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Ще в VІ-ІХ ст., як стверджує П. Кононенко, саме на ґрунті багатовікового досвіду наші пращури усвідомили: „Ми (вони) – не греки, не римляни, не варяги, ми – руси! І де живемо – то земля наша, бо завойована кров’ю і виплекана та опоетизована працею, розумом, серцем незчисленних поколінь” [1, с. 22]. Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.


Рідна мова як засіб самопізнання

Однією з проблем є повернення мовно-культурної самосвідомості чималій верстві населення України. Адже мова як продукт культури, крім своєї основної інформаційно-комунікативної функції, виконує і означальну (сигнікативну) функцію і тим самим є ще й засобом самопізнання. Світовідчуття прадавніх українців органічно транслюються в ментальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. „Рідна мова – це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ” (І.Огієнко) [2, с. 3]. Особистісний зміст словникового складу закладає конструкти когнітивної схеми „Образу-Я”, за допомогою яких індивід означує своє самобачення. Такі конструкти, семантичне опрацьовані нашими предками в процесі функціювання багатовікової культури і рефлексійної активності, часто зустрічаються, скажімо, в українських пареміях (прислів’ях, приказках, загадках, ідіоматичних виразах і т.ін.), які „концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с. 21]. Наведемо деякі мовні конструкти-паремії, якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: „Я такий, як хліб м’який”, „Кожному добрий – собі злий” (доброта); „Так, як я вам винний”, „Я по правді кажу”, „Ні сном, ні духом не винен” (чесність); „Не дам з себе насміятися”, „Хіба ж таки я послідніший од усіх”, „Ми не в тім’я биті” (почуття власної гідності); „Моя хата з краю”, „Собі на умі”, „Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи” (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляються конструкти на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в „Образі-Я”: „І горе мені, і добре мені – і б’ють мене, і правда моя”, „І добре мені, і зле мені – і б’ють мене, і плакати не дають” та ін. За змістом паремій можна скласти уявлення про екстернальні тенденції локусу контролю: („Якби я міг! Та не дав мені Біг”, „Ех, якби-то!.. та що й казать? Кебети не маю” та ін. (пошук винного) і, навпаки, інтернальні: „Ніхто не винен, самая”, „Люди, як люди: були б ми добрі”, „Ніде правди діти” та ін. (докір собі).

Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання і розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним з важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і у виховному закладі. „Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с. 21], у тім числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір „Образу-Я” дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.

До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку відомого психоаналітика і дитячого психолога Б. Бетельхейма, може „захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє” [цит. за 10, с. 248]. Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.

Контент-аналіз українських народних казок показав, що більшість з них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати морально-рефлексійну активність дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках („Рукавичка”, „Колобок”, „Коза-дереза”, „Солом’яний бичок” та ін.) містяться словесні конструкти для „Образу-Я” героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання „А хто я?”, „Який я?” і шукати на них відповідь.

Не лише соціально-побутове, а й велике психологічне значення має ім’янаречення дитини – давнього звичаю, пов’язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім’я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім’я – перший вербальний конструкт для позначення дитиною вперше усвідомленого „Образу-Я”. Принагідне нагадаємо один з рідномовних обов’язків, про який говорив І.Огієнко: „Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення” [2, с. 9].

Актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології.


Список використаних джерел

  1. Кононенко П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. – 1997. – Т. 1. – № 3. – С.71-76.
  2. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки: Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. – К., 1994.
  3. Попов Б. Ментальність українського народу в контексті вічності // Освіта. –1997. – № 59-60.
  4. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч.-метод. посібник / За ред.. Л.В. Сохань. - К., 1996. – 792 с.
  5. Сковорода Г. Наркіс. Розмова про те: пізнай себе // Твори: В 2 т. – Т. 1. – К.: Обереги, 1988. – С. 15-195.
  6. Сокович К. Трактат про душу // Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI - поч. XVIII ст.).– К.: Наукова думка, 1988. –534 с.
  7. Таглін С. Про народні паремії, національну свідомість та «малоросіянство» як етнопсихологічний феномен // 36. Харківського історико-філолог. тов-ва. – Т. 3. – Харків, 1994.
  8. Українська душа / Під ред. В. Храмової. – К.: Фенікс, 1992. – 168 с.
  9. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: Фенікс, 1992. – 168 с.
  10. Обухова Л.Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы / Л.Ф. Обухова. – М.: Тривола, 1998. – 352 с.
  11. Фейдимен Дж. Личность и личностный рост / Дж.Фейдимен, Р. Фрейгер. – М.: Из-во Моск. открытого ун-та, 1991. – Вып. 1. – 116 с.
Особисті інструменти
Ми в мережі
Реклама