Панченко І.В. Феномен «кохання»

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія від 19:02, 10 квітня 2018; V.yurchenko (Обговореннявнесок)
(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук

Панченко І.В., студентка спеціальності "Психологія", Навчально-науковий гуманітарний інститут Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, м. Київ.

Науковий керівник: Виноградова В.Є., кандидат педагогічних наук, доцент, завідувачка кафедри психології та педагогіки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, м. Київ.

Зміст

Актуальність теми дослідження

Теоретична актуальність дослідження феномену «кохання» виходить за межі власне психології і переходить на більш загальний рівень її вивчення, на якому розглядаються філософсько-психологічні аспекти людських відносин. Феномен кохання цікавив багатьох філософів різних часів. Традиційно, питання міжособистісних відносин протягом тривалого часу привертало увагу таких філософів, як Платон, Р. Декарт, А. Камю, Ф. Ніцше, Ж. Сартр, М. Хайдеггр, А. Шопенгауер тощо. Наукові дослідження феномена міжособистісних відносин у межах психології зустрічаються у працях А. Маслоу, К. Роджерса, З. Фрейда, Е. Фромма, К. Хорні, Е. Еріксона, Д. Б. Ельконіна, П. П. Блонського, Дороті Теннов, Л. І. Божович, Хелен Фішер. Більшість з цих не обмежувались вивченням лише власне кохання, а всебічно розглядали це явище у сукупності різних його проявів.

Складність і багатоплановість кохання породило значну кількість трактувань цього феномена в різних суспільствах і культурах протягом всієї історії людської цивілізації. Найвитонченіші уми людства намагалися пояснити феномен цього сильного почуття.

Аналіз результатів дослідження

Першим професійним психологом, який ризикнув узятися за кохання, стала американка Дороті Теннов. У середині 60-х років вона розробила опитувальник для виявлення й систематизації почуттів та емоцій закоханих. Закоханість починається з того, що світ трансформується і в його центр поміщується предмет кохання. Кохана людина «поселяється в голові» – думки постійно повертаються до того, що вона сказала, зробила, як подивилася. Спочатку лише час від часу, але невдовзі мана стає тотальною. Паралельно відбувається процес «кристалізації» – коли абсолютно звичайні риси коханої людини починають сприйматися як виняткові й чарівні. Кристалізація не тотожна ідеалізації, вади видно, просто їм не надають значення: роздутий коханням «позитив» у багато разів переважає будь-який, навіть найбільш кричущий «негатив».

Закоханих охоплюють суперечливі почуття: надія і невпевненість, екстаз і тривога. Під час зустрічей із «предметом» навіть найсміливіші демонструють симптоми страху: слабкість у колінах, тремтіння рук, пітні долоні, брак повітря, посилене серцебиття. Плюс дискомфортне відчуття власної незграбності, соромливість, страх отримати відкоша, томливі передчуття, прагнення взаємності.

До сьогодення повного розуміння «кохання» ще немає, але дещо вже прояснилося. Доведено: на противагу популярним уявленням, кохаємо ми не серцем, а головою: «центри кохання» розміщені в мозку, причому в найпримітивнішій, із погляду дослідників, його частині [1].

У старовинному східному трактаті про кохання було сказано, що людські потяги мають три джерела: душу, розум і тіло. Потяги душі породжують дружбу; потяги розуму породжують повагу; потяги тіла породжують бажання, а поєднання трьох потягів породжує кохання. Сучасна наукова концепція кохання теж побудована на «трьох потягах». Її автор, американський антрополог Хелен Фішер, стверджує, що в процесі еволюції в мозку людей виробилися три окремі, хоч і пов’язані одна з одною, системи для пошуку партнера та репродукції: 1) сексуальний потяг (лібідо, або хіть); 2) романтичне кохання, особливо інтенсивне на ранніх стадіях стосунків (саме його заведено оспівувати в мистецтві); 3) кохання-прив’язаність – глибоке почуття єднання з постійним партнером (це кохання часто недооцінюють, вважаючи його всього лише жалюгідними рештками романтичного кохання, що неправильно й несправедливо) [4].

Кожна з цих систем відносно автономна, слугує власній меті і вирізняється певною специфікою. Зокрема, сексуальний драйв, на відміну від любовного, може бути спрямований на досить широкий спектр можливих партнерів, тоді як закоханість фокусує всю внутрішню енергію на одному-єдиному предметі кохання. Симптоми цих «трьох потягів» теж різні. Із закоханістю пов’язані ейфорія, безсоння, втрата апетиту, нав’язливі думки-спогади про предмет кохання, тоді як кохання-прив’язаність характеризується відчуттями спокою, умиротворення, безпеки. Різняться вони й силою: відмова в сексі може викликати хіба що досаду та засмучення, тоді як відринута палка закоханість нерідко призводить до депресії, а в особливо тяжких випадках – до спроб самогубства і/або вбивства.

Давно помічено, що люди, на чиє кохання не відповіли взаємністю, замість раціональної реакції «забути і йти далі» дуже страждають і довго не можуть позбутися любовної мани. Магнітно-резонансна томографія мозку тих, чиє кохання відкинули, показала, чому: в них збуджується вже не одна, а три ділянки мозку. Це той-таки «центр кохання» (навіть сильніше, ніж у щасливих закоханих) плюс ще два: той, котрий відповідає за оцінку надбань і втрат (він активізується, коли люди ризикують за типом «усе або нічого»), і пов’язаний із глибокою прив’язаністю.

З іншого боку, щоб збудити «центр кохання», не обов’язково закохуватися, а можна, скажімо, вжити дозу кокаїну. Отже, кохання діє на нас як наркотик (але не будь-який, а такий, що активізує дофамінну систему). І справді, закохані демонструють усі типові симптоми адикції: фокусування на об’єкті, обсесивне мислення, палке, нездоланне бажання, спотворені уявлення про реальність та готовність іти на величезний ризик [4].

Мало того, романтичному коханню властиві й три головні характеристики клінічної адикції: 1) вироблення толерантності («звикання») і, як наслідок, потреба дедалі більшої «дози»; 2) «наркотична ломка» – жахливі страждання, викликані зниженням рівня наркотику в крові; 3) «зрив», або повернення симптомів після начебто успішного лікування, особливо спровокованих асоціаціями (пісня, місце, запах). Кохання – одна з найбільш адиктивних субстанцій на землі, і вилікуватися від нерозділеного кохання буває не легше, ніж позбутися наркозалежності чи алкоголізму,але все ж таки можливо.

Всесвітня Організація Охорони Здоров’я (ВООЗ) віднесла любов до психічних захворювань присвоївши їй номер F63.9 (його привласнюють всім науково визнаним захворюванням). Причому, віднесли любов до психічних відхилень, до пункту «Розлад звичок і потягів», після алкоголізму, ігроманії, токсикоманії, клептоманії.

ВООЗ визначила наступні симптоми: нав’язливі думки про іншу людину; завищене почуття власної гідності;різкі перепади настрою;необдумані, імпульсивні вчинки;жалість до себе;безсоння, переривчастий сон; перепади артеріального тиску; головні болі;алергічні реакції;синдром нав’язливої ідеї.

Висновок

Отже, кохання не паралізує життя людини, воно – радість. Чи є кохана людина поруч або вона знаходиться за тисячі кілометрів – вона існує на світі, і це вже здорово. Ви, звичайно, жадає бачити свого коханого поруч з собою, але не перестаєте хотіти ще чого б то не було в житті. Любов не заважає робити кар’єру і радіти життю. Коли людина любить, вона гарнішає, молодіє, змінює свій внутрішній світ, стає щасливою.

Тільки проживши в шлюбі чверть століття, чоловік і жінка зрозуміють, що таке кохання.

Список використаних джерел

  1. Дороті Теннов. Любовь и влюбленность («Love and Limerence») [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:www.flickr.com/groups/; www.insai.ru/statya.
  2. Томенко М. Теорія українського кохання. – Київ: Основи, 2002. – 89 с.
  3. Фромм Э. Искусство любить / Пер с англ.; подред. Д.А. Леонтьева. – 2-е изд. – СПб.: Азбука-классика, 2008.
  4. Хелен Фішер. Почему мы любим? («Why we love») [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://loveread.ec/view_global.php?id=44532.


Особисті інструменти
Ми в мережі
Реклама